Гаррі Поттер і напівкровний принц

Очі місіс Коул на якийсь час затуманилися, а тоді знову стали нормальні, й вона уважно подивилася на чистий аркуш.

— Начебто все гаразд, — безтурботно сказала начальниця, повертаючи аркуш. Тоді її погляд зупинився на пляшці з джином і на двох склянках, яких не було ще секунду тому.

— Е-е… чи не бажаєте скляночку джину? — неймовірно люб’язно запропонувала вона.

— Дуже вам дякую, — засяяв Дамблдор.

Незабаром з’ясувалося, що місіс Коул — не новачок у процесі поглинання джину. Наповнивши обидві склянки по вінця, вона єдиним духом перехилила свою. Смачно цмокнула губами і вперше всміхнулася Дамблдорові, а він, не вагаючись, вирішив скористатися нагодою.

— Чи не могли б ви розповісти мені про Тома Редла трохи більше? Наскільки мені відомо, він народився тут, у сиротинці?

— Це так, — підтвердила місіс Коул, підливаючи собі джину. — Я це добре пам’ятаю, бо тоді й сама почала тут працювати. То було перед Новим роком, страшенний холод, знаєте, і сніг. Паскудна ніч. На ґанку стояла, хитаючись, дівчина, не набагато старша за мене тодішню. Втім, не вона перша. Ми її впустили, і за годину вона вже народила дитину. А ще за годину вмерла.

Місіс Коул багатозначно кивнула головою і знову добряче хильнула джину.

— Чи казала вона щось перед смертю? — запитав Дамблдор. — Скажімо, хто батько хлопчика?

— Ага, між іншим, казала, — повідомила місіс Коул, як видно, дуже задоволена собою, бо ж тримала в руці джин і мала такого вдячного слухача. — Пам’ятаю, що вона мені сказала: «Маю надію, що він буде схожий на татка», і, не брехатиму, їй на це треба було сподіватися, бо сама вона красунею не була… а тоді вона сказала, що хотіла б назвати сина Том, на честь хлопчикового батька, і Ярволод, на честь її батька… Чудне ім’я, правда? Ми ще думали, чи не прийшла вона з якогось цирку… а ще вона сказала, що прізвище хлопчика має бути Редл. Більше не сказала ні слова і невдовзі померла. То ми так його й назвали, бо тій бідолашній дівчині це було дуже важливо. Але ні Том, ні Ярволод, ні якийсь інший Редл так ніколи по нього й не прийшли. Узагалі ніхто з родини не з’явився, тож він залишився в сиротинці й відтоді живе тут.

Місіс Коул якось непомітно ще раз причастилася чималою порцією джину. На її вилицях виступили дві рожеві плями. А тоді вона сказала:

— Він дивний хлопець.

— Так, — погодився Дамблдор. — Я так і думав.

— І немовлям він був дивний. Майже, знаєте, не плакав. А як трохи підріс, став… якийсь чудний.

— Чудний? Це як? — лагідно поцікавився Дамблдор.

— Ну, він…

Але раптом місіс Коул запнулася, а тоді уважно й допитливо глянула на Дамблдора, не випускаючи з руки склянки з джином.

— Для нього, кажете, й справді є місце у вашій школі?

— Справді, — підтвердив Дамблдор.

— І хай би що я скажу, нічого вже не зміниться?

— Нічого, — сказав Дамблдор.

— Ви заберете його за будь-яких обставин?

— За будь-яких, — ще раз серйозно підтвердив Дамблдор.