Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

На одне з побачень я запросила Бена подивитися фільм разом із сім’єю моєї подруги Фіш. Тієї Фіш, із мого гарему, що підбила мене полетіти в Токіо. Щоразу, коли опиняюся вдома в її батьків, на мене спадає цілковитий і всеохопний спокій. Так наче мене накачали заспокійливим для душі. Їхній дім якийсь аж фізично гостинний. На дерев’яних коридорних стінах розвішені сімейні фото, майже в кожній кімнаті стоїть диван, що промовляє: «Сідай, розкажи про свій день!» А з її батьками ти відразу почуваєшся частиною родини. Коли я заходжу, її мама завжди вигукує: «Тарусю!» — а тоді обіймає й розпитує, як мої справи. З її татом я завжди раджуся щодо роботи, він одна з моїх Рольових моделей. Дім, де росла Фіш, саме місце та атмосфера, що в ньому панує, завжди були взірцем того, як я уявляю свій власний дім і сім’ю колись у майбутньому: надійність, любов, відкритість. Усе це я пояснила Бенові й була в захваті, що розділю з ним щось майже священне для мене.

Фіш із чоловіком, її батьки, собака і я сиділи біля телевізора й чекали на Бена, щоб разом подивитися фільм, аж ось я отримала від нього есемеску: «Даруй, маю пропустити, я ще не потренувався». ЩО? Я відчула приплив злості й розчарування. Це для мене був дуже важливий вечір, коли мій хлопець мав познайомитися з моєю найкращою подругою та її родиною, а він в останній момент зіскочив? «Про що ти?» — швидко відписала я. «Якщо не поприсідаю, то вийде, що нічого сьогодні не зробив, і почуватимусь лузером», — блискавично відписав він. Йому було байдуже, якою лузеркою почуватимусь я, якщо він мене отак кидане. Він навіть не перепросив. Мене раптом накрили водночас сором і виснаження. Бен не просто розчарував мене, він розчаровував мене в кожній можливій чоловічій ролі. Я пояснила Фіш та її родині, що в Бена прихопило живіт, а сама вирішила сховатись у вбиральні, щоб добряче виплакатися.

Виходячи з вітальні, відчувала, як до очей підступили сльози, а серце пронизала нестерпна відраза до себе. Чому я повторювала ТУ САМУ СРАНУ ПОМИЛКУ? Як вийшло, що я знову зустрічаюся з кимось аж таким безнадійним, хто не може дотримати навіть обіцянки прийти у гості? А тоді я побачила на стіні «сімейну історію», клаптиковий гобелен, який вишила мама Фіш. Колись Фіш пояснювала, як ця тонка, неймовірно деталізована вишивка показує тісний зв’язок між членами їхньої родини. На одному з клаптиків була Статуя свободи на тлі нью-йоркського небокраю і з кораблем на передньому плані, який символізував те, як її бабуся й дідусь іммігрували з Німеччини. На іншому — зображено її батьків, що, тримаючись за руки, обмінювалися весільними обітницями під хупою, а двоє синіх голубів цілувалися над їхніми головами. Усі діти мали свої клаптики, й кожна ниточка, кожна дрібнесенька деталь були уособленням їхньої взаємної відданості та близькості.