Історія однієї істерії

— Я тут не як детектив, а як… — я зробила багатозначну паузу. — Як жінка, що шукає виходу для власного «я».

Останню фразу я промовила так томливо — сама ледве стрималася, щоб не розреготатися.

— Мені ви голови не задурите, — швидко проказав Кирило, червоніючи при цьому до коренів волосся. — Ну, зізнайтеся. Навіщо вам потрібна ця роль?

Ну, якщо вже ставити себе на роль зниклих дівчаток, то до кінця. Потрібно навчитися думати, як вони. Що б відповіли на це запитання Лариса з Аллою?

— Навіщо? — я посміхнулась якомога звабливіше. — Хочу стати знаменитою. Море квітів, чоловіки біля ніг моєї вечірньої сукні, дорогі подарунки…

«Стоп! Ти переграєш! Дурнувато якось… Звідки у вечірньої сукні ноги? — обурився мій Здоровий Глузд. — Втім, що ще може молоти дівчина, не на жарт захоплена театром?».

— О Господи, невже Шумилов найняв для пошуків власної дочки ненормальну!

— Який їхав, таку й здибав. Може, саме тому я й знайду її. П’єсу я вже отримала, що ще ти повинен був мені дати?

— Нічого, — крізь зуби процідив Кирило. — Вдома вивчите текст. А поки що дивіться, як працює Аня, та запам’ятовуйте розведення.

— Хто кого розводить? — з янгольською посмішкою поцікавилась я.

— Це нестерпно! — Кирило пересів до інших акторів.

Виявляючи нахили витонченої садистки, я наслідувала його приклад. На сцені поки що відбувалася тільки Зінаїда Максимівна. Крокуючи авансценою то туди, то сюди, вона лаяла масовку. І показувала, як потрібно працювати. Оскільки показувала вона це одночасно кожному з акторів, виходило зовсім незрозуміло, але дуже смішно. Втім, крім мене, схоже, ніхто так не думав.

— Вітаю, — шепнула мені на вухо Тигра, що непомітно перебралася в другий ряд і сиділа тепер у мене за спиною. — А що нам із Кроною робити?

— Самовдосконалюватися, — доброзичливо порадила я. — До речі, Тигро, а що таке «розведення»?

— Акторів розводять по ключових позиціях. У тому сенсі, що кожен визначається з дислокацією на сцені. Загалом, вирішують, хто, куди й коли пішов.

— Зрозуміло. Добре, що не «хто, кого й куди» послав.

Настуся з Тигрою запирхали на знак схвалення. Я раптом відчула, що мені це приємно. Ну ось, бракувало ще, щоб у мені виявилася пристрасть до наявності публіки. Я вирішила не марнувати часу і, відволікаючись від незрозумілих речей, що діялися на сцені, взялася до перегляду п’єси. Насправді пан Кирило здійснив дещо велике: нітрохи не спотворив авторський текст і не применшив хомутовського таланту, однак зумів перетворити збірку оповідань на цілісну, абсолютно придатну для постановки п’єсу. Сполучною ланкою між оповіданнями в п’єсі служили Герой і Героїня, — придумані сценаристом персонажі, яких, власне, й охоплювали всілякі пристрасті, котрі мали змусити глядацьку залу разом із героями шукати вирішення дуже дивних завдань. Наскільки я могла собі уявити, дійство мало б вийти доволі цікавим. Ніби на підтвердження моїх думок актори почали прогін обіцяної четвертої картини. Попри обурені вигуки режисерки, що постійно переривали репетицію, і зошит із роллю в руках у Анечки, яка ще не встигла цілком вивчити текст, усе, що діялося на сцені, мені сподобалось.