Син сонця [uk]

«Цього я ніби нічим не образив, — подумав Вайкартана, доки жерці — брагмани, присутні у шатрі, вголос виспівували мангри, — хіба що самим своїм існуванням…Ах люди… Люди… І перед ликом Бога Ями вони ладні перегризтися за титули та владу.»

А зранку Карна на найкращій своїй колісниці виїхав перед вишикувані лави і просурмив сигнал до бою. Радісно закричали ратгіни, вітаючи свого улюбленця, і рознісся над полем багатоголосий крик:

— Джая! Де Карна — там перемога!

Вайкартані не вдалося і цього ранку помірятися силами з Арджуною, бо на ратгінів Непереможного вдарив Ашватгаман зі своїм загоном. Вдарив так, що тісно згуртована лава кинулася врозтіч.

— Арджуно! — кричав Ашваттгаман, — сьогодні я є твоїм гостем, приймай же мене як належить!

Бгімасена спробував був заступити брата, та гнівний син Дрони прорвався повз нього, хоч і поранений стрілою Бгіми. І пронісся по полю насмішкуватий голос Крішни:

— О, брагмане, тобі б сперечатись про тонкощі дгарми, а не про справи кшатріїв! Виходь же, гостю, тобі не пережити нашого пригощення!

Карна, котрий бився з панчалами, радісно скрикнув, побачивши як від стріл Ашватгамана захитався Темноликий, і кров сплямила його жовте вбрання. Арджуна, рятуючи друга, пускав стрілу за стрілою, і Ашваттгаман на пошкодженій колісниці вийшов з бою. Карна ж більше не мав змоги стежити за ними, бо якраз на нього неслася колісниця молодшого Пандава, Накули, а ратгіни панчалів намагалися взяти їх обох у кільце, аби вже не випустити з життям грізного воєводу Кауравів.

— Нарешті змилувалися наді мною Боги! — радісно вигукнув Накула, коли їхні колісниці зблизились, — ось і ти, злочинцю, жалюгідний сину сути! Лише в тобі корінь усіх нещасть та причина усобиць! Коли я тебе вб'ю, то принесу Індрі подячну жертву!

— Та не плескай язиком, а нападай! — озвався Карна насмішкувато, — подивимось на твою відвагу! Ти спершу здолай мене, а тоді вихваляйся!

Вайкартана відклав " Віджаю " і взяв звичайного лука, що їх мав на колісниці декілька. Стріли для таких луків були легші — Карна пам'ятав свою обітницю. Він встиг вистрелити лише раз, коли стріла Накули розщепила дерев'яного лука, а друга вп'ялася воїну у передпліччя. Карна зціпив зуби і висмикнув стрілу із рани.

— Ви, пані Прітго, — пробурмотів, — прагнете, видко, моєї крови, наче сама Калі! Ну, гаразд!

Воїн схопив запасний лук і гукнув до свого сути:

— Налю, зараз ти побачиш цікаве видовище! Дивись-но!

Наль справді аж очі витріщив. Четверо коней були вбиті трохи не одночасно, поранений візничий сповз з колісниці, а Карна все метав і метав стріли, розтинаючи ремені лат Накули, і лати ті впали до ніг Пандава, котрий лишився зовсім безборонним. Карна вибив у нього з рук і меч, і щит, і бойову сокиру. Накула не витримав і кинувся навтьоки, забувши про гідність.

— За ним, Налю! — гукнув Карна.

Колісниця порівнялась з Пандавом, що утікав перестрашено, і Карна з розмаху вдягнув на шию зведеному брату свого лука.