Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
«Не потрапив!.. Айбо не буду я його штрикати. Доста йому вже отих тичок, що звисають з нього. Шкода худобину. Гей, штрикнув би мене нянько, якби уздрів, що я роблю!..».
Мимоволі знову кинув рапірою. Делтос оторопів, вистрибнув на бар’єр. Закричав з усієї сили:
— Корріду! Корріду!
Та Іван уже не чув його. Він слухав, як тяжко фучить перед ним бик, вибираючи мить, аби здіти Силу на свої чорні товсті роги.
— Ко-рі-да! Ко-рі-да! Ко-рі-да! — гримає в голову тисячоголосий розтривожений хор.
Бик замотав головою, викривив шию. Очі в нього почорніли від люті, заблищали, мов шаблі.
Іван наступив на рапіру. Підняв її з підсмаженого піску. Закинув далеко, аби не шпоталася попід ногами.
«Я його більше мучити не буду!.. Айбо здатися бикові? Гей, ні, корінець би ’му висох!.. Не за то платять гроші. Або бик мене, або я — його. Один із нас мусить зробити венсеремос, як каже Делтос…».
— То-ре-ро! То-ре-ро! То-ре-ро! — гримить стадіон.
В цей момент бик різко вдарив Івана в ногу. «Тут не фіґлі! — і відскочив убік. — більше бавитися не будемо!..».
Сила кидає під ноги бикові мулетою. Це означає, що бій закінчено.
«Що він зробив? — дратується Делтос. — Невже думає тікати? То для нього згуба…».
Іван розставив руки, ніби хотів обняти бика, примиритися з ним. Той розігнався і спинився, як укопаний, перед Івановими колінами: Сила схопив його за роги, сіпнув биком на себе. Стадіон замовк, наче спорожнів.
Від напруження Іван не почув на якусь мить ні свисту, ні крику, ні галасу, ні обурення.
Прибіг Делтос. На цей раз він був вищим суддею. Підняв руку.
Бій закінчено!
Іван також підняв обидві руки. У них він міцно тримав роги, що вирвав з голови бика. З них ще покапувала гаряча кров, що враз чорніла на скрипучому піскові.
На бика накинули ласо і поволокли через арену в той бік, звідки ще не так давно гарцював на Івана неприборканим звірем.
Чемпіони ламають хребти
Іван порушив не тільки писані, а й усні правила гри. Зате пані Герцфертовова була задоволена: на арені її цирку з’явився ще один виграшний номер. То ж подумати тільки: голіруч, за одним махом убити вола!
Та не тільки вона дивувалася з цього. Навіть Делтос Тіарурі ніколи ніколи не бачив і не чув про подібний випадок.
Газети також мали роботу. «Чехословацький тореро!», «Двобій без рапіри!», «Кротон розправився з биком за дві хвилини!» — під подібними заголовками друкували вони матеріали, описуючи кожний рух Івана Сили на мадрідській арені…
Ось тепер знову пливуть у далеку подорож, до країни, де сходить сонце.
Пароплав борознить океан, сперечаються мотори з велетенськими хвилями, перемагають їхній опір, несучи вперед нетривке житло подорожуючих…
Що робити на палубі, коли ти самотній? Позирати на габи-хвилі, що перекочуються перед тобою, як грізні табуни вовків, та й думати про родину, про свою і людську долю…
Згадує Іван трьох своїх синів та донечку, що залишилися в Празі з Руженою. Ввижається йому нянько, що десь коло Боржави прориває пирій з-поміж кукурудзяних стебел.
Як хочеться піти додому! Як вабить оте синє-синє море Карпатських гір! Та на це літо ніяк не міг вибратися. Треба почекати рочок-два, аби дітки підросли, аби заробив на дорогу…
Сарака отой Амрозій. Дрібненький, та ще й збиткуються над ним.
І на думку надпливла ота коротенька бесіда за столиком у шанхайському ресторані, куди зайшли випити холодної води. Чомусь Грозні запитав тоді:
— Іване, Вам та забава в Мадріді принесла якесь задоволення?
— Ні, — вимовив своє найкоротше слово, яким останнім часом часто користується.
— Ви життям ризикували, — проспівав своїм тоненьким голоском, що іноді зривався на фальцет. — Страшно було, Іване?
— Страшно.
— А мене дрижаки брали, як від трясучки-пропасниці. Не міг собі місця найти на арені. Та чомусь вірив, що переможете.
— Перемогла пані Герцфертовова, Амброзі. Ми її слуги. А вона, що хоче, те з нами робить.
— З такою силою і ви піддаєтеся їй?
— Що поробиш, Амброзі. Жити якось треба…
— Хіба вам не вистачає платні?
— Вистачає. Від полудня до обіду. Чому звідаєте?
— Бо мені думається, мало такої платні такому чоловікові, як вам.
— Слабо. Айбо якось перебиваємось. А вам кілько дає?
— П’ятсот. П’ятсот крон на місяць.
Наче студеною водою жбурили Івану в лице. Він затрясся:
— Що?! І ви на оті геллери можете прожити?
— Мені, Іване, мало треба їсти. Хоч тим Бог Небесний заступився за мене.