Зелений дім
- Автор: Варгас Льоса Марио
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00189-8
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Зелений дім». Краткое содержание книги:
Дівчинку з індіанського племені силоміць забирають у батьків, віддають до монастирської місії, потім виганяють на вулицю, і вона потрапляє до будинку розпусти. Розбійник Фусія мріє розбагатіти у будь-який спосіб, але вмирає у злигоднях від прокази. Дон Ансельмо закохується в дівчину-каліку, викрадає її й тайкома від усіх тримає у вежі, де вона трагічно помирає…
— Дякую, брате, — мовив Болас.
— Ти виняток, Боласе, — всміхнувся Молодий. — Тіло в тебе боксера, а душа ягнятка, як каже маестро.
— Ну гаразд, сеньйоре Семінаріо, — заспокоїв його Мавпа. — Ми лише співаємо гімн. Дозвольте запросити вас на пиво.
— Але він уже розлютився, — сказав Болас. — Щось його вкусило, і він шукав бійки.
— Отже, ви і є ті півники, які задираються на площах і вулицях? — спитав Семінаріо. — Але б’юся об заклад, що мене ви не зачепите.
Ріта, Сандра й Марібель навшпиньках пішли до бару, а Молодий і Болас затулили собою арфіста, який, сидячи на ослінчику, почав зі спокійним виразом обличчя настроювати арфу. І тоді Семінаріо: я також ще не старий, вмію розважитись і побавитись, — б’є себе в груди, — але працюю, спину гну на власній землі, не люблю волоцюг, голоти, — хитається з боку в бік у світлі фіолетової лампочки, — дрантя всякого, тих, що дурників із себе вдають.
— Ми молоді, сеньйоре, не робимо нічого поганого.
— Ми знаємо, що ви дуже сильні, але це не підстава нас ображати.
— Чи це правда, що якось ви схопили одного хлопця з Катакаоса і закинули його на дах? Це правда, сеньйоре Семінаріо?
— Невже вони так принижувалися перед ним? — спитала Дикунка. — Не сподівалася цього від них.
— Боїтеся мене, ага! — сміявся Семінаріо, вже заспокоєний. — Хочете підлеститись?
— Коли доходить до справи, чоловіки завжди скисають, — мовила Чунга.
— Не всі, Чунго, — заперечив Болас. — Коли б він зчепився зі мною, я б йому показав.
— Він був озброєний, і непереможні злякалися, — тихо озвався Молодий. — Страх, як і кохання, притаманний людині.
— Ти ба, який філософ! — пирхнула Чунга. — Але мені твоя філософія до одного місця, кажу це так, про всяк випадок, якщо ти про це ще не знав.
— Шкода, що хлопці відразу ж не пішли геть, — зітхнув арфіст.
Семінаріо повернувся за свій столик, непереможні — за свій, але на їхніх обличчях не було й сліду недавніх веселощів: нехай лише вп’ється, то тоді ми покажемо йому, хоча ні, він ходить озброєний, краще це відкласти як-небудь на потім, а може, спалити йому ваговозик? Він там стоїть біля клубу Грау.
— Краще вийдемо, залишимо його тут і підпалимо Зелений Дім, — запропонував Хосефіно. Пари бляшанок гасу й сірника вистачить. Так як це зробив отець Гарсія.
— Загорівся б, немов суха солома, — сказав Хосе. — І селище, і навіть стадіон.
— Краще спалімо всю П’юру! — вигукнув Мавпа. — Таку величезну пожежу було б видно навіть з Чіклайо. Уся б пустеля багряніла.
— А попіл опадав би аж у Лімі, — докинув Хосе. — Проте слід зберегти Мангачерію.
— Звичайно, ясна річ, — погодився Мавпа. — Ми вже б знайшли якийсь засіб.
— Мені було п’ять років, коли спалахнула пожежа, — промовив Хосефіно. — Ви що-небудь пам’ятаєте?
— Не з самого початку, — відповів Мавпа. — Ми пішли туди наступного дня, зі всіма хлопчаками селища, але нас прогнали поліцейські. Кажуть, що ті, які прибігли першими, понакрадали купу речей.
— Пам’ятаю лише, як смерділо паленим, — сказав Хосефіно. — І що було видно дим, і що обвуглилося багато ріжкових дерев.
— Попросимо старого, щоб розповів нам, — сказав Мавпа. — Пригостимо його пивом.
— Хіба вони не вигадали цього? — спитала Дикунка. — Чи говорили про іншу пожежу?
— Це так жартують п’юранці, дівчино, — відповів арфіст, — Нема чого їм вірити, коли вони говоритимуть про це. Справжня вигадка.
— Ви не втомилися, маестро? — затурбувався Молодий. — Вже близько сьомої, можна йти додому.
— Мені ще не хочеться спати, — відказав дон Ансельмо. — Нехай перевариться сніданок.
Спершись ліктями на стойку бару, непереможні намагалися переконати Чунгу: дозволь йому трохи посидіти з нами. Хіба тобі шкода, ми хочемо лише порозмовляти. Чунго, Чунгіто, не будь такою лихою.
— Вас усі дуже люблять, доне Ансельмо, — мовила Дикунка. — Я також, бо ви мені нагадуєте одного дідуся з моїх країв, якого звали Акіліно.
— Такі щедрі, такі симпатичні, — сказав арфіст. — Підвели мене до свого столу й поставили пиво.
Старий спітнів. Хосефіно тицьнув йому-в руку склянку, він випив її одним духом і хекнув. Потім витер собі кольоровою хустинкою чоло, густі сиві брови й висякався.
— Просимо вас по-приятельському, дідусю, — наполягав Мавпа, — розкажіть нам про пожежу.
Арфіст почав шукати на столі склянку, замість своєї схопив склянку Мавпи і вмить спорожнив її. Про що мова, яка пожежа? — і знову висякався.
— Я був тоді ще хлопчаком і з бульвару Малекон бачив полум’я, а також людей, які бігли з ряднами та відрами води, — сказав Хосефіно. — Арфісте, чому ви не хочете нам цього розповісти? Що вам може зашкодити після стількох років?