Зелений дім

Біля балюстради Старого мосту, на бульварі Малекон, з дзвіниць, дахів і балконів сотні людей споглядали пожежу: гідру з червоними і блакитними головами, яка звивалася під чорним склепінням диму. Лише коли завалилася струнка вежа і, гнані легеньким вітерцем, полетіли до річки жарини, тріски та попіл, з’явилися жандарми. Змішавшись з натовпом жінок, вони були приголомшені й зачаровані, як і всі інші, тим вогненним видовиськом. І раптом натовп пожвавлено загудів, люди почали штовхатися ліктями, розлягся шепіт жінок та жебраків: «Він іде, онде він».

Він ішов з боку Старого мосту: гальїнасерки і роззяви озиралися, щоб подивитись на нього, розступалися перед ним, ніхто його не затримував. Волосся він мав скуйовджене, обличчя брудне, у погляді застиг несамовитий переляк, губи тремтіли. Його бачили вчора п’яного в одному з шинків Мангачерії, де він з’явився надвечір з арфою під пахвою, заплаканий, аж посинілий. Провів там цілу ніч, співаючи у проміжках між п’яною гикавкою. Мангачі підходили до нього: «Як то було, доне Ансельмо? Що трапилося? Чи правда, що ви жили з Антонією, що тримали її в Зеленому Домі, що вона померла?» А він стогнав, плакав, урешті впав на підлогу, п’яний ущент. Заснув, а коли прокинувся, знову зажадав горілки і пив далі, шарпав арфу, поки в шинок не забіг хлопчак і не крикнув: «Зелений Дім горить, доне Ансельмо! Підпалили його! Гальїнасерки і отець Гарсія, доне Ансельмо!»

На бульварі Малекон кілька чоловіків і жінок заступили йому дорогу, — ти викрав Антонію, ти вбив її, — подерли на ньому одяг, а коли він кинувся тікати, закидали його камінням. Лише на Старому мості дон Ансельмо почав кричати і благати, а люди: брехня, він просто боїться, що його лінчують. Однак він не вгавав, і перелякані повії: так, це правда, вона всередині. Дон Ансельмо, впавши на коліна, благав, закликаючи небо у свідки, і тоді люди знітилися, відчули себе незручно, жандарми почали розпитувати гальїнасерок, почулися суперечливі відповіді, — а якщо це правда, треба подивитися, нехай покличуть доктора Севальйоса. Кілька мангачів, загорнувшись у мокрі рядна, пірнули в дим і за хвилину вибігли назад, задихані й знеможені, — туди неможливо ввійти, суцільне пекло. Чоловіки та жінки діймали отця Гарсію: якщо це правда, отче, бог вас покарає. Він дивився то на одних, то на інших, заглиблений у свої думки. Дон Ансельмо виривався з рук жандармів, — дайте мені рядно, я ввійду, змилуйтеся наді мною. І коли з’явилася Анхеліка Мерседес, коли всі пересвідчились, що дівчинка тут, ціла й неушкоджена, в обіймах куховарки, коли побачили, як зворушений арфіст дякував небу, цілуючи руки Анхеліки Мерседес, то багато жінок розчулилися. Вони голосно співчували дівчинці, втішали арфіста і обурювались, навіть кляли отця Гарсію, засипали його докорами. Приголомшений, заспокоєний натовп оточив дона Ансельмо, і ніхто, ані повії, ані гальїнасерки, ані мангачі, не дивився вже на Зелений Дім, охоплений полум’ям, яке починав гасити незмінний дощ піску, повертаючи пустелі те, що їй, власне, належало.