Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
Нагородження Хрестами Симона Петлюри ветеранів Визвольної війни 1917–1921 років, що мешкали у Франції, 1936 рік, м. Везін-Шалет. Сидять (зліва направо): підполковник Олександр Свенціцький, сотник Петро Пашин, голова української громади Юрій Бацуца, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко, лікар Микола Левицький, санітарний поручик Павло Бушило, хорунжий Д. Долотій, М. Ковальський.
Другий ряд (стоять): поручик Ілько Шаповал, сотник Володимир Говорів, підполковник Володимир Григораш, сотник В. Кислиця, хорунжий Іван Охмак, хорунжий Більський. Третій ряд (стоять): сотник Михайло Левицький, сотник Михайло Пастушенко, сотник Дмитро Бакум, сотник Яків Тимошенко, підполковник Тадей Нетреба, Д. Климів, підстаршина Галаган, М. Сачок, Балинський (фото з приватної колекції)
У Чернігові та Лубнах за наказами повстанських ватажків загинули віддані українці — генерали Дорошкевич, колишній начальник 5-го Чернігівського корпусу, та Олександрович, начальник 12-ї пішої дивізії. Перший був заарештований військами Директорії за звинуваченням у боротьбі проти УНР, адже до кінця залишався на боці Скоропадського. Перебуваючи у чернігівській в’язниці, він 25 грудня 1918 р. у розпачі надіслав телеграму на ім’я начальника штабу армії УНР Андрія Мельника:
«Підтримував під впливом почуття виконання своїх обов’язків владу, з якою вела боротьбу Директорія, але ворогом самостійности України ніколи не був. Навіть персонально нічого кращого не бажав, як бачити вільну незалежну владу Директорії. Добре розумію, що це може бути признано як бажання одержати при новій владі добру посаду, отже прохаю лічити, що це тільки бажання принести на користь України свої сили та знання й призначити яку б невідповідальну посаду, але тільки не на Чернігівщині»{196}.
Помічник начальника штабу Дієвої армії УНР Василь Тютюнник робив відчайдушні спроби вирвати Дорошкевича з пазурів місцевих чернігівських отаманів, зокрема в Михайла Палія — командувача військ УНР на Чернігівщині. 11 січня 1919 р. він надіслав категоричний наказ Палію відправити Дорошкевича до Києва, але його не було виконано{197}. Уже 12 січня до Чернігова вступили більшовицькі війська. Частини УНР швидко залишали місто, причому генерала Дорошкевича «забули» випустити з в’язниці, на подвір’ї якої його без суду і слідства розстріляли більшовики.
Генерал Олександрович перебував під арештом у Лубнах за боротьбу проти учасників Таращансько-Звенигородського повстання влітку 1918 р. та проти військ Директорії — у листопаді-грудні. Одного дня до міста прибув каральний загін на чолі з божевільним, як стверджував мемуарист Павло Шандрук, повстанським ватажком М’ясником, який вдерся до помешкання генерала та розстріляв його{198}.
На кінець грудня 1918 р. повстанські отамани Директорії — у більшості колишні кадрові та бойові офіцери російської імператорської армії — масово зацікавилися політикою й на цьому ґрунті щокроку виявляли неприязнь до старшинського корпусу.
Скажімо, Наказний отаман Олександр Осецький до революції був великим землевласником і служив полковником у найвідбірнішій частині імператорської гвардії — Лейб-гвардії Преображенського полку. Під час Першої світової війни він відзначився у боях як командир полку та бригади і за заслуги дістав Георгіївську зброю. Однак історіограф дивізії сірожупанників Василь Прохода, який зіткнувся з Осецьким наприкінці квітня 1919 р., подає зовсім інший його портрет:
«Взагалі ж, отаман Осецький був настроєний оптимістично. Укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілости і ганив за те, що вони окремо, а не разом в касарнях, на одних нарах з козаками, мешкають, що старшини на командних посадах мають гайдуків; кожний старшина до командира полку включно, на його погляд, мусив все для себе робити сам, а особливо персонально ходити з казанком, нарівні з козаками, на козацьку кухню по обід і разом з ними їсти. Ніяких виделочок, столових ножів, тарілок, крім звичайної деревляної ложки, старшина не повинен був мати, хоч це все мав в Сірій дивізії кожен козак, а деревляних ложок зовсім не було. Страшенно обурився отаман Осецький, коли довідався, що старшини, користаючись з перебування в Луцьку, хтять відновити чинність старшинських зібрань — на його думку, це була мало не зрада УНР. Не побувавши за весь час на позиції, отаман Осецький обвинувачував командирів частин, що вони не знають — який настрій у козацтва на передовій позиції; він був переконаний, що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верстов проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, треба тільки ближче стати до козака й до населення. Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народнього добродія: мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, солі, наділяв землю, закликаючи при цьому селян вступати до війська по мобілізації. Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного й талановитого генерала, до того ж на посаді наказного отамана військ УНР — чи ним опанував соціяльно-божевільний псіхоз, чи він свідомо грав на струнах цього псіхозу»{199}.