Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
Окремі військовики, на призначенні яких наполягав Тютюнник, виявилися «нелояльними» до Директорії й активно боролися проти неї, проте вважалися гарними військовими фахівцями. Приміром, Симон Петлюра мусив погодитися на перебування у Генеральному штабі генерала Володимира Сінклера та полковника Петра Ліпка, що відзначилися у боротьбі з повстанцями. Так само, начальником штабу Південно-Західного району (згодом — Північна група) Дієвої армії УНР, якою керував отаман Володимир Оскілко, було призначено генерала-росіянина Всеволода Агапієва{206}.
Наприкінці січня 1919 р. Генеральний штаб УНР нарешті вдалося укомплектувати добірними фахівцями. Начальником штабу залишався Андрій Мельник — фігура цілком номінальна. Помічниками — генерал В’ячеслав Бронський (який невдовзі помер) і військовий старшина Василь Тютюнник, 1-м генерал-квартирмейстером (безпосереднім розробником усіх бойових операцій) — генерал Володимир Сінклер, начальником оперативною відділу — полковник Микола Капустянський та ін.
Становище на фронтах УНР на початку 1919 р. було вкрай загрозливим. Директорія та командувач Осадного корпусу отаман Євген Коновалець почивали на лаврах перемоги над Скоропадським і на тривожні оповістки полковника Болбочана про наступ червоних заспокійливо відповідали, що офіційно ніякої війни з Радянською Росією немає.
Із Нейтральної зони наступали Т. зв. Українські радянські війська, створені за допомогою Радянської Росії, але формально — незалежні.
У складі їх було трохи більше 20 тис. вояків. Дієва армія УНР нараховувала тоді 75 тис., тож теоретично тільки завдяки цій перевазі можна було розбити більшовиків щонайбільше протягом кількох тижнів.
Однак вирішення справи з наступом червоних Директорією було повністю передано командувачеві Лівобережного фронту полковникові Болбочану, який у своєму розпорядженні мав усього 10 тис. вояків. Осадний корпус, маючи у своєму складі чотири дивізії (Січову, Чорноморську та 2-і Дніпровські), не зрушив з місця, а Директорія, за наполяганням Винниченка, для початку вирішила провести переговори з Росією.
Поки ініційована Винниченком українська мирна делегація збиралася до Москви, червоні у прикордонних боях розбили війська Болбочана й 3 січня зайняли Харків, 12-го — Чернігів, 18-го — Полтаву. На тлі цих подій у Києві почали говорити про зраду в штабі Болбочана. Тим паче, що з Кременчука (місця розташування штабу) «доброзичливці» почали надсилати повідомлення, ніби весь Запорізький корпус ходить у гетьманських погонах, а сам штаб Болбочана повністю складається з російських старшин.
У ніч з 21 на 22 січня 1919 р. за ініціативою командира 3-го Гайдамацького полку отамана Омеляна Волоха командувача Лівобережного фронту полковника Болбочана було заарештовано й одразу під посиленою вартою відправлено у Київ — на слідчу комісію. Під час роззброєння штабу Болбочана не обійшлося без ексцесів: отаман Божко розстріляв кількох його співробітників — старшин та козаків. Директорія, обурена убивством козаків (розстріл старшин чомусь залишився поза її увагою), надіслала до Кременчука запит з цього приводу, на який 26 січня 1919 р. місцевий повітовий комендант Карась відповів, що ним дійсно заарештовано Юхима Божка за звинуваченням у розстрілі 10 «старшин-чорносотенців» та 60 козаків:
«Особисто розмовляв з Божко, який повідомив, що ним дійсно ростріляно десять старшин гетьманців из штабу Балбачана і що він ні жодного козака не ростріляв, підтвердивши це словом чести Божко. Прохаю Вас виявить це непорозуміння, щоби полковник Божко як відомий украінець був випущен з-під арешту до вияснення його справи»{207}.
Після «слова честі Божка» його одразу звільнили.
Звичайно, арешт Болбочана не виправив, а лише погіршив стан справ на фронті. 25 січня 1919 р. стався заколот отаманів Хіменка та Зеленого, наслідком якого війська УНР 26 січня втратили Катеринослав, а 5 лютого — Київ і Київщину разом з усією Лівобережною Україною.
У той же час командувач повстанських військ на Херсонщині отаман Григор’єв, посилаючись на те, що отаман Петлюра — його «особистий друг», відмовлявся надавати Генеральному штабу будь-які дані про чисельність та стан своїх «20 партизанських загонів» і становище на місцевості. Коли ж загони Григор’єва було вирішено підпорядкувати начальникові 3-го Херсонського корпусу Бонч-Осмоловському, Григор’єв 29 січня 1919 р. надіслав самовпевнену та малозрозумілу телеграму на адресу Генерального штабу: