Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
Гоніння на старшин та отаманія, січень-травень 1919 р
Перші півроку правління Директорії були часом згубних для УНР політичних заходів, зокрема й стосовно старшинського корпусу. Так, якщо в останні місяці свого перебування при владі П. П. Скоропадський робив основну ставку на білогвардійське офіцерство, а не на українських старшин, то Директорія, нехтуючи українським старшинським корпусом, спробувала спертися на ватажків селянських повстань і заворушень, а також на галицьку молодь.
Гоніння на старшинство зумовив напрям політики Директорії, яка йшла до влади із суто революційними гаслами, під червоними й жовто-блакитними прапорами та з червоними розетками на шапках замість українських кокард із тризубом. Отже, повстанські загони, що виступили за Директорію, у переважній більшості були налаштовані ледь не відверто пробільшовицьки.
Протягом кількох тижнів по захопленні влади боротьба з гетьманом всіляко ідеалізувалася та героїзувалася. Усім учасникам повстання проти Скоропадського було видані грошові премії по 200 гривень кожному{190}. Наказом Головного Отамана військ УНР С. Петлюри від 30 грудня 1918 запроваджувався цілий культ з увічнення пам’яти загиблих у боротьбі зі Скоропадським. Це розпорядження передбачало:
1) встановлення у кожному селі на кожній церкві мармурових дошок з іменами загиблих;
2) виплату родинам загиблих пенсій;
3) надання всім учасникам повстання права носити відповідну відзнаку;
4) встановлення старшинам і козакам, які відзначились працею з відродження України, відзнаки «Відродження і Слави» 2-х ступенів;
5) встановлення старшинам і козакам, які відзначилися у боях з військами Скоропадського, відзнаки «Святого Архангела Михайла» 2-х ступенів;
6) для розгляду нагороджень створювались при кожному корпусі, інституціях та військових установах комісії зі старшин та козаків{191}.
Однак загальне ставлення до них характеризується іншими документами, підписаними тим же Головним Отаманом. Так, 5 січня 1919 р. Петлюра та Осецький видали наказ про відкриття старшинської школи, але потребу її обумовили таким чином:
«Позаяк старшина в сучасній революційній боротьбі за визволення свого краю з-під гніту чужинців, а в останній мент з гетьманщиною Скоропадського показала себе в повній мірі нездатною і не зрозуміла і до того великого історичної ваги часу ставилась, тілько за малим винятком, не так, як то належить наслідкам славної дідівщини і на заклик славетних наших борців за землю і волю народові не пішла, а осталась байдужою — тому по наказу Головного Отамана Республіканських військ УНР утворюється військова школа зі скороченим курсом для виховання дійсних борців за кращу долю України.
Всім командірам окремих частин наказую негайно надіслати підстаршин, молодших і старших урядників, бунчужних і підхорунжих в Ставку Бердичів. При призначенні до школи мати на увазі бойовий досвід, освіту не менше скінчення однокласової народньої школи, скінчення учебної команди, безумовно українець і бойові відзнаки»{192}.
Наказний отаман Осецький застерігав усіх отаманів про «непевний старшинський елемент» ще у своєму наказі від 31 грудня 1918 р{193}. Тож орієнтуючись на нього, повстанські ватажки протягом січня 1919 р. на власний розсуд визначали, хто з українських старшин може служити у Дієвій армії УНР, а хто — ні. Приміром, командувач Холмсько-Галицького фронту УНР отаман Олександр Шаповал 5 січня 1919 р. передав розпорядження начальникові 1-го Волинського корпусу полковникові Чернушенку:
«Наказую командіру Волинського корпусу полковнику Чернушенко негайно переформувати штаб дорученого йому корпусу, призначивши на посади в штабах і частинах старшин дійсно республіканців і щирих синів Самостійної України. При призначенні на посади наказую звертати особливу увагу на відношення старшини до Уряду Самостійної УНР»{194}.
Додамо, що згодом «полковник» Чернушенко виявився зовсім не полковником і втік до Польщі зі значними скарбовими коштами. Проте попередній начальник корпусу, генерал Сергій Дядюша, хоча й заявив під час повстання про свою готовність служити у Дієвій армії УНР, але перебував у запасі аж до кінця січня 1919 р.
У 6-му Полтавському корпусі новий начальник штабу — фенрих австро-угорської армії Сидір Рогатинович оголосив «непевними» 22 генералів і вищих старшин Української армії, зокрема колишнього начальника корпусу генерала Слюсаренка, начальника штабу генерала Генбачева, полковника Воскобойнікова. Цей список було надіслано до штабу Дієвої армії УНР{195}. Через такі «революційні» дії Рогатиновича Українська армія назавжди втратила визначного російського артилериста, щирого українця ще з довоєнних часів генерала від інфантерії Володимира Олексійовича Слюсаренка, який виїхав до Добровольчої армії. Генерал Генбачів згодом відзначився у складі Галицької армії, а полковник Воскобойніков — як начальник штабу Запорізької групи.