Оповідання про Шерлока Холмса

— Фігура ворухнулася! — вигукнув я. — Тепер вона повернена до нас не в профіль, а спиною!

Три роки відсутності анітрохи не пом’якшили різкої вдачі Холмса і не зробили її менш нетерплячою, коли він стикався з проявами розуму не такого проникливого, як його власний.

— Авжеж, ворухнулась, — відказав він. — Чи я вже такий бевзь, Вотсоне, щоб виставити у вікні явну ляльку й ще сподіватися обдурити нею найспостережливіших людей у Європі? За ці дві години, що ми тут, місіс Хадсон міняла положення фігури вісім разів, тобто щочверть години. Вона робить це так, що її власної постаті не видно. О!

Він зітхнув — хрипко і схвильовано. В тьмяному світлі я побачив: він стоїть, витягши шию, і вся його поза свідчить про напружену увагу. Можливо, ті двоє чоловіків і досі ховалися в під’їзді, але я їх більше не бачив. Було тихо й темно, лише яскраво світилося навпроти нас вікно з чітко окресленим темним силуетом посередині. В цілковитій тиші я почув тонкий свистячий звук, з яким дихав Холмс, насилу тамуючи хвилювання. Раптом він штовхнув мене в найтемніший куток, і його рука застережливо торкнулась моїх вуст. Я відчув — його пальці тремтять. Ще ніколи я не бачив свого друга таким схвильованим, а тим часом темна вулиця перед нашими очима лежала безлюдна, і на ній не видно було анінайменшого руху.

Та враз я почув те, що вже вловив більш гострий слух Холмса. Якийсь ледь чутний звук долинув до мене, але не з боку Бейкер-стріт, а з глибини того самого будинку, де ми сховались. Ось відчинилися й зачинилися двері. За мить у коридорі почулися скрадливі кроки, що намагалися бути нечутними, але глухо відлунювали в порожньому будинку. Холмс притиснувся до стіни, я вчинив так само, стискаючи револьвер. Вдивляючись у морок, я побачив невиразні обриси фігури якогось чоловіка — його тінь була темніша, ніж чорнота відчинених дверей. Чоловік на мить затримався на порозі, потім нахилився і, скрадаючись, якось погрозливо рушив уперед. Його лиховісна постать була на відстані трьох ярдів[25] від нас, і я вже напружився, готуючись зустріти його стрибок, але вчасно зрозумів — він і гадки не має про нашу присутність. Проминувши нас упритул, він прокрався до вікна й дуже м’яко, безгучно підняв[26] його на півфута. Коли він нахилився до отвору, світло з вулиці, вже не затьмарене брудними шибками, впало на його обличчя. Він, здавалося, нетямився від збудження. Очі його горіли, обличчя судорожно кривилося. Це був уже літній чоловік з тонким горбатим носом, високим лисіючим чолом і довгими, припорошеними сивиною вусами. Циліндр він ізсунув на потилицю, з-під розстебнутого пальта виднівся фрак і білосніжна манішка. Його смагляве обличчя було пооране глибокими лихими зморшками. В руці чоловік тримав щось схоже на тростину, але коли він поклав її долі, почувся металевий звук. Потім він видобув з кишені пальта якусь чималу річ і кілька хвилин щось із нею робив, аж поки різко й гучно клацнула пружина чи засувка, ставши на своє місце. Опустившись навколішки, чоловік нахилився вперед і всією своєю вагою щосили натиснув на якийсь важіль; знову почувся довгий скрегітливий звук, а далі — потужне клацання. Потім чоловік випростався, і я побачив у нього в руці начебто рушницю з дивним, незграбним прикладом. Він відкрив затвор, поклав щось досередини й знову закрив його. Нахилившись, чоловік поклав дуло на підвіконня, і я побачив, як його довгі вуса нависли над рушницею, а очі загорілись, вдивляючись у приціл. Нарешті він притис приклад до плеча, і я почув задоволене зітхання: перед ним була чудова ціль — чорний силует людини на жовтому тлі, і ця людина застигла в нього на мушці. На мить він завмер. Потім його палець натиснув на гачок. Почулося дивне дзижчання і слідом — протяжний сріблястий дзенькіт розбитого скла.