Фантастика Всесвіту. Випуск 3

На цьому розмова й урвалася.

І раптом у його пам’яті спливло все, що сталося вранці. Мандрівка скінчилася! Скінчилася, так і не почавшись. Чудові пригоди, що чекали на нього в інших краях, перекреслено на папері й стерто. Мрія розтанула, мов дим. Рішення УДЕГ — це закон, навіть більше, ніж закон. Не дозволено мати паспорта… Але — небезпечний елемент? Чому? Адже він ніколи не мав справи з Системою, єдине, що його цікавило, — це «Шляхетність», його робота в бухгалтерії. Він ніколи не заводив розмов про щось таке, що стосувалося Системи, і, навіть зачувши подібну балачку, відразу йшов геть. Звичайно, він не заодно із Системою, але ж і не проти неї! Система скасувала свободу, Система заборонила свободу, то як же бути заодно із Системою? Одначе все, що він думав і відчував, було таємницею, схованою глибоко в душі, під сімома замками. Нащо комусь відкриватися? Нащо встрявати не в своє діло? Наражатися на небезпеку? Із Системою жарти погані: коли вже вона тебе примітила і ти попав між її трибки — все, тобі кінець! Щоправда, є й інші люди, такі, яким не страшно… Передусім це молодь, зовсім юні хлопці й дівчата, майже діти. Що то молодість! Безумство шістнадцятирічних, двадцятирічних… Якби ж то вернулася молодість, якби ж то і йому було не п’ятдесят один, а хоча б двадцять один… Але ж він уже давно не молодий, то з якого дива йому пхати носа в те, на що здатні лише молоді? Він часто шепотів сам до себе: «Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство!»

Цей аргумент давав йому змогу бути в злагоді і з власним сумлінням, і з Системою. І все ж таки, ти бач, у яку халепу вскочив ні з сього ні з того! І навіть нема в кого спитати, що ж, власне, сталося. Та коли вже УДЕГ охарактеризувало його як небезпечний елемент, надії, мабуть, немає.

«Краще нічого не розуміти, ніж багато питати…» Отже, висновок: будь задоволений і з того, що тільки й лиха — залишитись без паспорта. Було б чудо, якби ти його одержав…

З УДЕГ він вийшов украй пригнічений, не знаючи, що робити, куди податися… Година за годиною, до пізньої ночі — до одинадцятої з гаком, — тинявся вулицями… Трохи раніше, десь о пів на десяту, пішов дощ. Рясний неприємний дощ. На якусь часинку травнева столиця прибрала осіннього вигляду. А він усе блукав і блукав під дощем. Дивився на людей, що поспішали сховатися від зливи, на машини з увімкненими підфарниками, на неонові вивіски, що двоїлися в густих струменях, тоді почав роздивлятися вітрини з друкарськими машинками, арифмометрами, жіночими купальниками, копчениною, далі втупився в якусь темну вітрину, так і не розгледівши, що там виставлено, потім уп’явся очима в ляльок… у ляльок з паспортами!.. Стовпище ляльок, справжня тобі театральна трупа: жінки, чоловіки, одні чарівно всміхаються, в інших на обличчях утома від життя, ще в інших вигляд поважний, гордовитий. І кожна лялька тримає в правій руці паспорт. Наче показує його в паспортній інспекції. Звичайно, паспорти іграшкові, мініатюрні подоби справжніх. На обкладинці видрукувано «ПАСПОРТ». А на першій сторінці всі дані власника. Декотрі ляльки так і тримали паспорти розгорненими на сторінці з особовими даними, тож одразу можна було дізнатися, хто перед тобою.