Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Минає година за годиною, а він і не думає спати. Бо хіба йому зараз до сну? Він місця собі не знаходить. Міряє кроками кімнату, раз у раз відчиняє й зачиняє вікно, знов і знов обдивляється рекламні плакати й нарешті згадує, що досі нічого не їв. Ще від учорашнього вечора й ріски в роті не мав. Сьогодні вранці — кава, невдовзі по тому — знову кава, ото й усе. До обіду так натомився, що не було сили навіть піти десь попоїсти. Він і не зчувся, як сплив час, а обидва ресторани в його кварталі зачиняються о пів на дванадцяту, тож тепер уже надто пізно. Лишається заглянути в холодильник, цілком можливо, що там знайдеться якесь яйце чи консерви… Еге! Тільки баночка гірчиці та кілька лимонів.

Він повертається до кімнати, відчиняє шафу, дістає блейзер кольору морської хвилі, темно-сірі штани, батикову сорочку, набір краваток… Роздягається догола, натягує бузкову майку, бузкові плавки… У шафі, з внутрішнього боку дверцят, велике, на повний зріст, дзеркало.

«Ти ба, як пасує мені бузковий колір! Ніколи б не подумав… — Хвилинку він стоїть перед дзеркалом. — Ох і стомився ж я! — Уже кілька місяців, як у нього геть пропав апетит. — Але я відчуваю, що в подорожі наберу кілограмів зо два. Звичайно, мало б бути навпаки, адже я весь час рухатимусь. Але зі зміною обстановки в мене з’явиться й апетит, і, як наслідок, я більше здобуду, ніж утрачу».

Він бачив своє праве плече — як завжди, чомусь опущене, — рубець на правому коліні, який лишився від удару носаком ще в дитинстві, коли він мав років дванадцять-тринадцять і грав у футбол у своєму та в сусідніх кварталах. Хлопчаки розмітили якусь незабудовану ділянку, і не мішало дня, щоб по обіді — а по обіді уроків у школі не було — вони не затіяли гри. Траплялося, що й уранці він забував про уроки… Я — «Боротьба»! — так гордо він називав себе в ті часи. Фанатичний уболівальник «Боротьби». Це була його команда, улюблена, уславлена. Майже щороку в першості країни перемагала «Боротьба». І в останньому матчі першості майже щороку зустрічалися «Боротьба» й «Тайфун», бо серед решти команд, які брали участь у змаганнях, найсильніший був «Тайфун».

Що й казати, хлопчаки — він сам та його друзі, віддані всім серцем «Боротьбі», — не могли назвати команду свого кварталу інакше, ніж «Боротьба». А їхні супротивники, такі самі хлопчаки, охрестили свою «Тайфуном». І ті, й ті, заощадивши кишенькові гроші, придбали собі форми, мов дві краплі води схожі на ті, що їх носили гравці з дорослої «Боротьби» й дорослого «Тайфуну». І на футбольних полях своїх кварталів міні-«Боротьба» й міні-«Тайфун» влаштовували змагання на міні-першість.