Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Щовечора, в сутінки, дзвонив на парадному дзвінок. Катерина Дмитрівна зараз же обережно зітхала і йшла до буфета — покласти варення у вазочку або нарізати до чаю лимон. Даша помітила, що коли, слідом за дзвінком, у їдальні з’являвся Рощин, Катя не зразу обертала до нього голову, а хвилинку ждала, потім на губах у неї з’являлася звичайна ніжна усмішка. Вадим Петрович Рощин мовчки кланявся. Він був худорлявий, з темними невеселими очима, з оббритим ладним черепом… Не поспішаючи, сівши до столу, він тихим голосом розповідав воєнні новини. Катя, принишкнувши за самоваром, дивилася йому в обличчя, а по очах її, з великими зіницями, було видно, що вона слухає його особливо. Зустрічаючись з її поглядом, Рощин трохи начебто хмурився. Здригалися під столом його шпори. Іноді за столом заходило довге мовчання, і раптом Катя зітхала і, почервонівши, винувато усміхалась. Годині об одинадцятій Рощин підводився, цілував руку, Каті — шанобливо, Даші — неуважно, і йшов, просячи не проводити його до прихожої. По безлюдній вулиці довго чути було його тверді кроки. Катя перетирала чашки, зачиняла буфет, і, так само не сказавши ні слова, йшла в свою кімнату, і повертала в дверях ключ.
Одного разу, коли заходило сонце, Даша сиділа коло відчиненого вікна. Над вулицею високо літали стрижі. Даша слухала їх тонкі скляні голоси і думала, що завтра буде жаркий і ясний день, якщо стрижі високо, і що стрижі нічого не знають про війну, — щасливі птахи.
Сонце зайшло, і над містом стояв золотистий пил. В сутінках коло воріт і під’їздів сиділи люди. Було сумно, і Даша ждала, і от неподалік споконвічною міщанською вечірньою нудьгою заграла шарманка. Даша сперлась ліктем на підвіконник. Високий, аж до самих горищ, жіночий голос співав: «Суху шкоринку я там їла, холодну воду я пила…»
Ззаду до Дашиного крісла підійшла Катя і теж, мабуть, слухала, не рухаючись.
— Катюшо, як співає гарно.
— За що? — промовила раптом Катя низьким і диким якимось голосом. — За що нам це послано? Чим ми винні? Коли воно скінчиться, — адже буду старою бабою, ти зрозуміла? Я не можу більше, не можу, не можу!.. — Вона, задихаючись, стояла коло стіни, коло портьєри, бліда, із зморшками, що виступили біля рота, дивилась на Дашу сухими, потемнілими очима.
— Не можу більше, не можу! — повторювала вона тихо і хрипко. — Це ніколи не скінчиться!.. Ми вмираємо… Ми ніколи більше не зазнаємо радощів… Ти чуєш, як вона виє? Живцем ховає…
Даша обхопила сестру, гладила її, хотіла заспокоїти, але Катя підставляла лікті, відхилялась.
У прихожій подзвонили. Катя відсторонила сестру і дивилася на двері. Увійшов Рощин в грубій сукняній сорочці, в нових юхтових чоботях. Усміхнувшись, він поздоровкався з Дашею, подав руку Каті і раптом здивовано глянув на неї і нахмурився. Даша зараз же вийшла в їдальню. Ставлячи чайний посуд на стіл, вона почула, як Катя стримано, але тим самим низьким і хриплуватим голосом, спитала Рощина:
— Ви виїжджаєте?
Покашлявши, він відповів сухо:
— Так.
— Завтра?
— Ні, через годину з чвертю.
— Куди?
— В діючу армію. — І потім, трохи помовчавші, він заговорив: — Річ ось у чому, Катерино Дмитрівно. Ми бачимось, очевидно, востаннє, і я наважився сказати…
Катя перебила його квапливо:
— Ні, ні… Я все знаю… І ви теж знаєте про мене…
— Катерино Дмитрівно, ви…
Розпачливим голосом Катя крикнула:
— Так, бачите самі!.. Благаю вас — ідіть…
У Даші в руках затремтіла чашка. Там, у вітальні, мовчали. Нарешті Катя промовила зовсім тихо:
— Ідіть, Вадиме Петровичу…
— Прощайте.
Він зітхнув коротко. Проскрипіли його юхтові чоботи, грюкнули парадні двері. Катя увійшла в їдальню, сіла коло стола, з усієї сили притиснула до обличчя руки.
З того часу про Рощина вона не говорила ні слова. Катя мужньо зносила біль, хоч ранками вставала з почервонілими очима, з припухлим ротом. Рощин прислав з дороги листівку, — поклін сестрам, — листівку поклали на камін, де її засиділи мухи.
Щовечора сестри ходили на Тверський бульвар — слухати музику, — сідали на лавку і дивились, як під деревами гуляють дівчата й підлітки, в білих, рожевих платтях, — дуже багато жінок і дітей; зрідка проходив військовий, з підв’язаною рукою, або інвалід на милиці. Духовий оркестр грав вальс «На сопках Маньчжурії». «Ту, ту, ту» — сумно співав трубний звук, відлітаючи у вечірнє небо. Даша брала Катину кволу, худу руку.