Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Даша налила в череп’яний таз води, що пахла річкою, спустила з плечей сорочку і знову подивилась, — що воно за чудна листівка? Взяла її за кінчик мокрими пальцями, там було написано: «Люба Дашо, я турбуюсь, чому ні. на один з моїх листів не було відповіді, невже вони пропали?»
Даша швидко сіла на стілець, потемніло в очах, ослабли ноги…
«Рана моя зовсім загоїлась. Тепер я щодня займаюсь гімнастикою, взагалі тримаю себе в руках. А також вивчаю англійську і французьку мови. Обнімаю тебе, Дашо, якщо ти мене ще пам’ятаєш. І. Телєгін».
Даша підняла сорочку на плечі і прочитала листа вдруге:
«Якщо ти мене ще пам’ятаєш!..»
Вона схопилась і побігла до Каті в спальню, відгорнула ситцеву фіранку на вікні.
— Катю, читай вголос!..
Сіла на постіль до переляканої Каті, і, не дожидаючи, прочитала сама, і зараз же схопилась, сплеснула в долоні:
— Катю, Катю, як це жахливо!
— Але ж, слава богу, він живий, Данюшо.
— Я люблю його!.. Господи, що мені робити!.. Я питаю тебе, — коли скінчиться війна?
Даша схопила листівку й побігла до Миколи Івановича. Прочитавши листа, в розпачі, вона вимагала від нього найточнішої відповіді: коли скінчиться війна?
— Голубонько ти моя, та цього ж ніхто тепер не знає.
— Що ж ти тоді робиш у цьому дурнячому Міському союзі? Тільки мелете нісенітницю з ранку до ночі. Зараз їду в Москву до командуючого військами. Я вимагатиму від нього…
— Що ти від нього вимагатимеш?.. Ах, Дашо, Дашо, ждати треба.
Кілька днів Даша не знала де подітися, потім затихла, ніби померхла; вечорами рано йшла в свою кімнату, писала листи Іванову Іллічу, запаковувала, зашивала в парусину посилки. Коли Катерина Дмитрівна заводила мову про Телєгіна, Даша звичайно мовчала; на вечірні прогулянки вона тепер не ходила, сиділа більше з Катею, шила, читала, — здавалось, якнайглибше треба було загнати в себе всі почуття, обрости буденною, невразливою шкірою.
Катерина Дмитрівна хоч і зовсім очуняла за літо, але так само, як і Даша, наче погасла. Часто сестри говорили про те, що на них, та й на кожну тепер людину, ліг, як жорно, тягар. Тяжко прокидатися, тяжко ходити, тяжко думати, зустрічатися з людьми; не діждешся — коли можна лягти в постіль, і лягаєш замучена, тільки й радості — заснути, забутися. От Жилкіни вчора покликали гостей на нове варення, а за чаєм приносять газети, — в списках убитих — брат Жилкіна: поліг на полі слави. Хазяї пішли в кімнати, гості посиділи на балконі в сутінках і розійшлись мовчки. І так — всюди. Жити стало дорого. Попереду неясно, сумно. Варшаву віддали. Брест-Литовськ висаджений у повітря і взятий ворогом. Всюди шпигунів ловлять.
На річці Хімці, в яру, завелись розбійники. Цілий тиждень ніхто не ходив у ліс — боялись. Потім стражники вибили їх з яру, двох узяли, третій утік, перекинувся, кажуть, у Звенигородський повіт — обчищати двори.
Якось уранці, на майданчик поблизу смоковниковської дачі, примчав, стоячи в прольотці, візник. Було видно, як з усіх боків побігли до нього жінки, куховарки, діти. Щось сталося. Дехто з дачників вийшов за хвіртку. Витираючи руки, потюпала через сад Мотрона. Візник, червоний, гарячий, говорив, стоячи в прольотці:
— … Витягли його з контори, розгойдали, — та об брук, та в Москву-ріку, а на заводі ще п’ять душ переховуються — німці… Трьох знайшли, — городові відбили, а то бути б їм тим самим способом у річці… А по всьому по Лубянському майдану шовки, оксамити так і літають. Грабіж по всьому місту… Народу — хмари…
Він з усієї сили стьобнув віжками баского жеребця, що присів у вигнутих голоблях, — ану, ти! — стьобнув ще, і жеребець, захропівши, в милі, вискоком помчав вулицею хитку прольотку, завернув до шинку.
Даша і Микола Іванович були в Москві. Звідти в сірувату, розпечену сонцем імлу неба піднімався чорний стовп диму і слався хмарою. Пожежу добре було видно з сільського майдану, де стояв купками простий народ. Коли до них підходили дачники, — розмови вщухали: на панів поглядали чи то з усмішкою, чи то з чудним вичікуванням. З’явився кремезний чоловік, без шапки, в подертій сорочці, і, підійшовши до цегляної каплички, закричав:
— У Москві німців ріжуть!
І — тільки крикнув — заголосила вагітна жінка. Народ стовпився біля каплички, побігла туди й Катерина Дмитрівна. Юрба хвилювалась, гомоніла:
— Варшавський вокзал горить, німці підпалили.