Серед дикунів Нової Гвінеї

Я сидів у Горенду, куди прийшов по аян, і розмовляв з тубільцями, що оточили мене, коли зненацька почулися пронизливий лемент та голосіння, цілком подібні до тих, які я чув у Гумбу на похороні Бото. Голос був жіночий, і незабаром з'явилася і сама плакальниця. Обома руками вона затуляла очі або витирала сльози, йшла поволі й протяжно голосила якісь слова; трохи далі за нею йшло кілька чоловіків, жінок та дітей, також понуривши голови, але мовчки. Я спитав: «Чого це плаче й кричить Кололь?» (жіноче ім'я). Виявилося, що вночі здохла її велика свиня, бажаючи продертись між кілками паркану на город. Кололь подалася до себе в хатину й голосила далі, як по небіжчику. Таку прив'язаність жінок до свиней можна частково пояснити тим, що в цих краях деякі жінки годують поросят грудьми. Так було і в цьому випадку. Коли я, сміючись, зауважив, що свиней багато, вона відповіла, показуючи на груди, що цю вигодувала сама.

Такі сцени трапляються тут у селищах частенько. При кожній невдачі, втраті, смерті жінки мають за обов'язок кричати, голосити й плакати. Чоловіки ходять мовчки, насупившись, а жінки виють. Двоє тубільців принесли здохлу свиню. Асель, якому вона належала, призначив послати п на подарунок у Бонгу, куди її й понесли. Такі обопільні подарунки одного селища другому — тут загальне правило. Коли свиню виносили з Горенду, вдарили в барум. Десь півгодини згодом почувся барум у Бонгу, що означало одержання свині та початок «ая».