Серед дикунів Нової Гвінеї
- Автор: Миклухо-Маклай Николай Николаевич
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
- Жанр: Путешествия и география
Электронная книга - «Серед дикунів Нової Гвінеї». Краткое содержание книги:
16 липня
Тубільці довколишніх селищ знову заходилися випалювати траву й полювати, від чого я сьогодні відмовився. Хотів зробити портрет Налая, але він та інші тубільці, які стояли коло нього, заявили, що, коли я це зроблю, він незабаром помре. Дивна річ, що в Європі існує таке ж повір'я.
17 липня
Прибирав і чистив речі, в хатині; якби час від часу не робити цього, важко було б увійти в мою келію. Знову ходив у Бонгу до пораненого. Коло нас зібралася ціла громада, проте кожний щось робив: один кінчав нову «удя-саб» і скріб її черепашкою, другий такою ж черепашкою застругував кінці свого юра, третій ножем, добутим у мене, стругав кінці свого списа, зламаного під час останнього полювання. Жінки шукали воші в головах чоловіків. Діти, підлітки робили те ж саме. Двоє жінок поширили свою ласку й на собак і ловили в них бліх, причому собаки слухняно лежали в них на колінах. Коли я зібрався йти, Бугай, один із жителів Горенду, також підвівся, щоб іти зі мною. Коло берега моря Бугай підійшов до задимленого гладкого стовбура, викинутого давним-давно припливом. На мій подив, він почав дуже апетитно ковтати цілі пригорщі попелу.
Не розуміючи, що то за особливе дерево, я також покуштував попелу, і він виявився приємним, солоним на смак. Цей стовбур, якого давно носили хвилі, точили морські тварини, увібрав так багато солі, що його попіл може частково замінити звичайну сіль. Бугай сказав мені, що цей попіл багато хто їсть з бау, аяном та іншими стравами. Для мене це дуже корисне відкриття: моя сіль уже зовсім виходить, і я їм усе без солі, окрім тільки м'яса. Я звернув увагу на «донган», застромлений за браслет Бугая: він був зроблений з кістки тварини, якої я ще не бачив тут. Вона зветься в тубільців «тиболь» (кенгуру) і водиться в лісах, але трапляється також на галявинах унану. Зі слів тубільців, тиболь має довгий товстий хвіст і високо стрибає.
30 липня
Пропасниця дуже турбувала мене й змусила змарнувати кілька днів. Улсон також нездужає, навіть частіше від мене.
Біля входу до Горенду, на підгірку, сиділа дівчинка років десяти й кидала вниз кокосові горіхи; кілька хлопчиків, п'яти — десяти років, із заструганими ціпками стояли обабіч і намагались, кидаючи ціпок, встромити його в пружну горіхову шкаралупу. Ця сцена постала передо мною, коли я прийшов сьогодні до селища. Я пошкодував, що мені бракує достатнього малярського хисту, щоб змалювати жваву картину.
Цукрова тростина, якої не було видно деякий час, знову з'явилась, і тубільці багато її жують.
31 липня
Кілька тубільців приїхало в Гарагасі на своїх пірогах, деякі з них, як звичайно, розсілися біля самих сходів, що ведуть до моєї веранди. Балакали про полювання, просили пір'я тощо. Раптом один із них, як ужалений, двома стрибками зіскочив із сходів і закричав: «Маклай, гена, гена!» (Маклаю, йди, йди сюди!); решта так само. Не розуміючи, в чому річ, я спитав тубільців, але не встиг дістати відповіді, як над головою, на покрівлі, почувся сильний удар, і стовп куряви засліпив мене. Дощ гілля різної товщини падав на землю коло самісінької веранди. Деякі гілки були досить грубі для того, щоб, упавши з висоти сімдесяти — вісімдесяти футів, неабияк поранити людину. Виявилося, що Буа, який зіскочив перший, почув над головою легенький тріск і, знаючи, що він міг означати, здійняв гвалт. Тубільці дуже бояться падіння дерев та сухого гілля, які, падаючи, можуть убити або завдати небезпечної рани. Вже давно вони вважають становище моєї хатини в Гарагасі за небезпечне і часто пропонують переселитися до Горенду або Бонгу чи збудувати нову хатину в іншому місці. Можливо, що становище справді небезпечне, але я не хочу переселятися, бо це така морока для мене, що я, покладаючись на «а може, якось», живу далі тут.
У Бонгу, куди я ходжу щодня перев'язувати рани Саулові, я прилучився до групи курців та інших, що жували бетель і розмовляли, сподіваючись дізнатися чогось новенького в розмові з ними. Я почав мову про назву різних народів та місць. Мені хотілося дізнатися, чи мають жителі цього берега спільну назву; однак такої не було, хоч тубільці добре розуміли, що саме я бажаю знати. Вони називали людей, додаючи до слова «тамо» назву селища. Оповідали, що жителі селищ у горах на північному заході, яких називали «тамо дева», просвердлюють собі ніздрі й вставляють у них пера. Потім розмова перейшла на мою хатину, падіння сухого гілля тощо. Мені знову запропонували збудувати нову хатину. Частування відбувалося звичайним порядком: спочатку випили кеу, потім, відпльовуючи й всіляко кривлячись, бо цей напій дуже гіркий, взялися за нашкрябаний кокос, потім за купи вареного бау, аяну й каїнди; на десерт жували бетель, а потім курили. Це звичайний порядок тубільного частування. Я не брав участі ні в першій, ні в двох останніх частинах вечері й подався раніше від інших у поворотну путь.