Війна з Росією
- Автор: Ширрефф Александр Ричард Давид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7489-48-0
- Переводчик: Лариса Лебеденко
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Війна з Росією». Краткое содержание книги:
Події в цьому захопливому трилері розгортаються дуже стрімко, читач то слідкує за повітряним боєм чи морською баталією, то пробирається лісовими хащами разом із командою британського спецпризначенця і знайомиться з латвійськими «лісовими братами», то йде коридорами влади в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, в Білому домі, на Даунінг-стрит, 10 чи в Пентагоні. Основна ідея книги: війні можна буде запобігти, якщо росіяни зрозуміють, що сильні європейські держави серйозні у своїх намірах, що вони разом із НАТО готові боротися за власні свободи і свободи інших народів.
Генерал, від якого трохи тхнуло горілкою, увійшов і, не звертаючи уваги на Вронського, попрямував до шеренги бійців.
Майор був вражений тим, як генерал, незважаючи на свій стан, підходив до кожного бійця і з насправді щирою зацікавленістю розглядав спеціальне спорядження, якого жоден простий російський солдат досі ніколи не бачив. Шоломи нового покоління та бронежилети з титановими пластинами на грудях і спині, з керамічною бронею на основі карбіду бору, непроникною для стандартних 5,56-міліметрових набоїв НАТО, які будуть в англійців; гранатомети; штурмові гвинтівки з їхніми дозвуковими 9-міліметровими високоефективними бронебійними набоями, а також денними та нічними прицілами, що так підходять для прихованої стрільби; а ще — радіопередавачі з гарнітурою на комірцях і шоломах, які дають змогу вести переговори по рації, залишаючи при цьому руки вільними.
Зрештою перевірка була завершена. Кіркоров звернувся до Вронського, який опанував себе і зосередився.
— Майоре Вронський, ваші солдати справляють дуже гарне враження. В мене є лише одне запитання.
— Слухаю вас.
— Ви впевнені, що ці терористи не становлять загрози для наших ракет «Іскандер»?
— Не становлять. Там лише п’ятеро людей і кілька «лісових братів». Яку загрозу вони можуть становити для ваших добре навчених солдат і моїх спецпризначенців? Вони вочевидь проводять розвідку. І це їхня найгірша й остання помилка. Президент буде нескінченно вдячний вам, якщо ви дозволите мені захопити їх та передати до ваших рук.
Генерал посміхнувся, глянув на свого ад’ютанта і наказав:
— Запиши все, у чому нас щойно авторитетно запевнив майор Вронський.
Потім він пильно подивився на шеренгу бійців.
— А ви мусите досягти успіху в цій місії. Президент розраховує на вас. Росія вірить у вас.
Вронський віддав честь; тепер він був вражений ще більше: Кіркоров точно знав, як грати у брудну політику і що робити з незгодними. Майор розумів, що не повинен був дозволяти собі такі маніпуляції, але, якби він хоч трохи завагався, його план із засідкою, безсумнівно, було б скасовано.
— Дякую, товаришу генерал-полковнику. Мої хлопці вас не підведуть. А зараз... Дозвольте розпочати підготовку до операції.
— Дозволяю. Починайте. Батьківщина спостерігає за вами. — Кіркоров недбало, формально, торкнувся козирка кашкета у відповідь на врочисте салютування Вронського і поспіхом вийшов з ангару у супроводі свого ад’ютанта і командира бази.
— А щоб тобі, бісовий сину... — процідив крізь зуби один із бійців, коли генерал, здавалося, був уже поза межами чутності.
— Я все чую, Леве Давидовичу, — буркнув Вронський не обертаючись, щоб хлопці не помітили полегшення на його обличчі, коли він дивився у спину начальству. Майора бентежило передчуття, що нарешті він зможе зрівняти рахунки з тим британським офіцером. І в цей самий момент емоційного підйому він чітко усвідомив, що це завдання стало його особистою місією. «Я вже стаю схожим на нашого президента», — пробурмотів він собі під носа й нарешті повернувся до своїх хлопців.
— По машинах, — наказав він, і ті миттю забралися у вантажівки «Урал-4320», які мали доставити їх у Правдинськ.
Трохи більше ніж за годину Вронський і його команда розмістилися по периметру командного бункера у Правдинську. Це було дуже близько до того місця, де засікли радіосигнали. А що як англійці ведуть якусь подвійну гру? Хоча навіть коли й так, то що з того? Головне, що він прибув сюди раніше, ніж вони, і цього разу в нього є перевага — несподіваність. Незабаром він знову зустрінеться з тим британським капітаном.
Вронський подивився на люмінесцентний циферблат свого Rolex — дорогого годинника для підводного плавання: п’ять з половиною годин до заходу сонця. Достатньо часу, щоб влаштувати засідку.
15:00, субота, 8 липня 2017 раку Офіс президента, Кремль, Москва
Федір Федорович Комаров, голова адміністрації президента, бачив, що шеф почувається некомфортно. Незважаючи на малий зріст, президент мав зовнішність і поставу солідної людини, яка завжди викликала повагу і навіть наганяла страху. Але для себе Комаров зауважив, що з часу потоплення судна «Королева Єлизавета» все пішло не так, як очікувалося. Люди почали дедалі голосніше говорити, що президент втратив впевненість і почуття реальності, які завжди були притаманні йому на шляху до абсолютної влади в Кремлі. Може, президент уже втрачає репутацію сильного лідера, яка досі гарантувала йому високе становище? Комаров обвів поглядом невиразні обличчя людей, що сиділи навколо стола, й запитав себе, кого ж із них тепер можна уявити в кріслі президента.
Бліде, безкровне обличчя президента враз почервоніло від гніву. Світлі безбарвні очі виділялися на ньому більше, ніж зазвичай. На залисинах блищали краплі поту. Замість загрозливого тону в голосі, яким він зазвичай демонстрував своє невдоволення, останнім часом йому були притаманні спалахи гніву, що супроводжувалися криками на підлеглих за найменші проступки.
Ось і зараз він знервовано кричав. Цього разу на генерала Гареєва, начальника Генерального штабу Росії, який сидів за столом у аскетичному президентському офісі в Кремлі.
— Тепер ви послухайте мене, Михайле Миколайовичу, — кипів Путін. — Трохи більше як місяць тому ви запевнили мене, що тримаєте заворушення в Прибалтиці під повним контролем! А тепер кажете, що втратили свободу пересування, що через дії цих партизанів — «лісових братів» — війська можуть переміщатися лише по основних дорогах! Чи для цього ви забрали війська з України та з гарнізону в Калінінграді? А як щодо затримання того британського капітана, якого я вам наказав знайти? Що, досі нічого? Він робить з мене дурня, чи як?... І з вас також, між іншим... Я не потерплю такого. Ви розумієте це? Якщо ви не можете спіймати його, то я знайду того, хто зможе!
Гареєв мовчав — знав, що краще не переривати тираду президента, коли той не в гуморі, й тоді він невдовзі знайде іншу ціль, щоб виплеснути на неї свій гнів. Комаров оцінив такий хід. І дійсно, президент швидко переключився на наступну мішень, якою цього разу став директор ФСБ Меркулов.
— Місяць тому ви запевняли мене, Лаврентію Павловичу, що в НАТО безлад! А зараз кажете, що всі ваші агенти у столицях країн НАТО повідомляють про відновлену єдність Альянсу і його налаштованість зробити все можливе, щоб не віддати нам Прибалтику! Як ви поясните це?
Меркулов, голова ФСБ, страхітливої організації, що прийшла на зміну КДБ — Комітету державної безпеки і служби розвідки, успадкувавши як його репутацію, так і практичні справи, був страшною людиною, незважаючи на свою зовнішність начебто м’якого та спокійного чоловіка в окулярах. Комаров вважав його єдиною людиною в Росії, здатною нагнати страху на президента.
Спокійно, майже недбало, Меркулов пробурмотів:
— Володимире Володимировичу, ви маєте визнати, що єдність НАТО знову актуальна значною мірою завдяки нещодавньому прикрому потопленню двох протимінних суден, а також вашому рішенню торпедувати «Королеву Єлизавету» в той час, коли вона не становила жодної загрози для нас у західній частині Балтійського моря. Якщо ми хотіли гарантовано зміцнити Америку і пришвидшити час, коли вона очолюватиме Альянс, ми не могли зробити нічого кращого, ніж розбити вщент тих американців на військовій базі Лієлварде в Латвії. Якби ми не зачіпали американців, вони не загрожували б нам зараз. А НАТО без американців нічого не варте. Все дуже просто. Ми не зробили нічого, щоб покращити наші позиції в цій ситуації, а вони зробили. І тому ми зараз маємо цю проблему. Що тут ще сказати?
Навколо запала тиша. Але ніхто не висловив невдоволення словами Меркулова і не дистанціював себе від нього. Для Комарова це стало підтвердженням того, чого він найбільше побоювався: дедалі більше скидалося на те, що він, голова адміністрації президента, нерозривно пов’язаний не з тією людиною.
Та президент швидко приборкав свій гнів. Як колишній співробітник КДБ і голова ФСБ він знав, яку силу і владу мав Меркулов, і розумів, що сам зараз потребує підтримки цього чоловіка.