Війна з Росією
- Автор: Ширрефф Александр Ричард Давид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7489-48-0
- Переводчик: Лариса Лебеденко
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Війна з Росією». Краткое содержание книги:
Події в цьому захопливому трилері розгортаються дуже стрімко, читач то слідкує за повітряним боєм чи морською баталією, то пробирається лісовими хащами разом із командою британського спецпризначенця і знайомиться з латвійськими «лісовими братами», то йде коридорами влади в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, в Білому домі, на Даунінг-стрит, 10 чи в Пентагоні. Основна ідея книги: війні можна буде запобігти, якщо росіяни зрозуміють, що сильні європейські держави серйозні у своїх намірах, що вони разом із НАТО готові боротися за власні свободи і свободи інших народів.
Президент замислився:
— Тож яка наша відповідь?
— Незважаючи на їх чисельність, ми готові. Наш Балтійський флот буде виснажувати і врешті-решт позбавлятиме боєздатності військово-морські та повітряно-десантні сили НАТО на їх шляху на схід, де вони мають намір висадитися на узбережжі Естонії. Навіть якщо їм вдасться це зробити, наша 6-а армія закріпила міцні оборонні позиції на узбережжі Естонії в усіх місцях їх можливої висадки. До того ж ми зберігаємо мобільні танкові резерви, готові до контратаки. На південному литовському кордоні розгорнута 20-а гвардійська армія. Я також можу повідомити, що 2-а гвардійська танкова армія вийшла зі свого гарнізону в центральній частині Росії, в Самарі, і перекинута в Західний військовий округ. Тим часом сили, які ми відвели з Калінінграда й України, будуть продовжувати стримувати заколот «лісових братів» у прибалтійських країнах. Що ж стосується повітряного бою, то НАТО не зможе отримати перевагу в повітрі. Наша радіолокаційна станція «Воронеж» у Калінінграді може зафіксувати все, що відбувається на відстані сотень кілометрів. Цього достатньо, щоб тримати під контролем всю Східну та Центральну Європу. Ця станція здатна відстежувати понад п’ятсот літаків одночасно. Після виявлення літак НАТО зустрічається із нашими системами протиповітряної оборони S-400 та С-500, а також із нашими перехоплювачами. Таким чином, ми впевнені в тому, що будемо зберігати перевагу в повітрі, а це дасть змогу впевнено перемогти НАТО й на землі.
— А як щодо Калінінграда? Чи є небезпека того, що НАТО нападе на нас там?
— Ми вважаємо, що немає, Володимире Володимировичу, — вступив у розмову міністр закордонних справ, який досі мовчав. — НАТО веде свої нескінченні розмови про те, що Альянс є суто оборонним союзом. Одна справа — застосувати статтю 5 Вашингтонського договору, щоб захистити державу-члена, і зовсім інша — атакувати російську суверенну територію. НАТО ніколи не отримає згоду на це Північноатлантичної ради. Крім того, наші друзі в Афінах і Будапешті підтвердили, що накладатимуть вето на будь-яку подібну пропозицію.
— Ми знаємо, що американці та британці використовують свої сили спецпризначення тільки як останній аргумент, у самому крайньому випадку,— втрутився Гареєв. — І ми дуже ретельно за ними спостерігаємо. Я можу точно сказати, що наразі жодних спецпризначенців біля Калінінграда немає.
Обличчя президента світилося від задоволення. Зараз воно мало такий вираз, як колись раніше.
«Якщо НАТО атакуватиме, — розмірковував Комаров подумки, — і Росія це швидко виявить, у чому абсолютно впевнений Гареєв, крісло президента гарантоване йому на все життя, і моє перебування поряд із ним гарантоване також». Якби НАТО навіть і зробило щось помітне, наприклад, махало б шаблями, але не більше, то результат був би той самий: це була б перемога президента Путіна. Небезпека загрожувала б йому тільки в тому випадку, якби Росія зазнала поразки. І якщо таке станеться, то кожна людина за цим столом опиниться в потопаючому кораблі. Дуже небезпечні часи, і доля президента міцно пов’язана з долею Росії та всіх цих людей навколо стола.
Президент продовжив:
— І ще скажу про всяк випадок, якщо у когось із вас є сумніви: я без вагань нанесу ракетний удар по Варшаві чи Берліну, як тільки НАТО почне атакувати. Євгене Сергійовичу, — запитав він, дивлячись на міністра закордонних справ, — наскільки ви впевнені в тому, що американці не використають наше застосування тактичної ядерної зброї як привід для міжконтинентального удару?
— Складно сказати, Володимире Володимировичу. З одного боку, американці не будуть ризикувати і створювати Армагеддон заради якогось європейського міста або військового об’єкта. Але з іншого боку, будь-яке використання тактичної ядерної зброї проти НАТО на морі чи на суші неминуче призведе до величезних жертв серед американців через їхню перевагу у військовій силі. А якщо хтось із американців зазнає удару ядерної бомби, то все — усі ставки зіграні. Вони, звісно, відповідатимуть тактичною зброєю на полі бою. І тоді я не виключаю, що американці використають міжконтинентальні балістичні ядерні ракети.
— З цього випливає, що ми повинні обмежитись використанням ядерної зброї тільки по відношенню до європейців, — жваво промовив президент.
Комаров, однак, не вірив цим намаганням Путіна здаватися рішучим і позитивним. Якщо вони навіть тільки обговорюють використання ядерної зброї, це означає, що щось не зладилось із планом президента. Так не мало бути, щось не те передбачалося. Ще місяць тому він відчув, так би мовити, зміщення тектонічних плит. Тепер не було сумніву, що вони таки змістилися. Питання лише в тому, як далеко і на чию користь?
22:00, субота, 8 липня 2017 року Ліс на південь від Правдинська, Калінінград, Росія
Вісімнадцять годин потому, через годину після заходу сонця, Морланд і його команда залишили позиції, де нещодавно залягали. У них було більш ніж достатньо часу для відпочинку й для того, щоб зробити хоча б кілька ковтків води і щось поїсти. У Морланда в похідному рюкзаку знайшовся пайок — трохи сухого печива і банка консервованого м’яса. «Не багато, — подумав він, — але краще, ніж нічого». Ніч була ясною; мряка, що почалася, коли вони лежали в укритті, припинилась. Проте місяць іще не зійшов. Та навіть коли цей місяць-молодик і з’явиться, він світитиме тьмяно. Щоправда, сьогодні відсутність яскравого місячного світла була їм на руку.
Лукша знову був провідником, і зараз він разом із сержантом Вайлдом замикав колону. Прямуючи до краю зони десантування американського спецназу, йшли повільно й обережно, дотримуючись маршруту, розробленого завдяки даним розвідки. Час від часу зупинялися і прислухались, а потім переходили у кругову оборону і займали вогневі позиції, як завжди робили під час стройової підготовки. Дослухалися, чи немає небезпеки спереду і обабіч, намагаючись розрізняти звуки, які важко почути, коли рухаєшся лісом. Постійно стежили, чи немає небезпеки для тих, хто йде позаду. Поки що все було спокійно.
Через кілька годин ходу Лукша зупинився й підняв руку. Група якраз перебувала на самому краю зони десантування, і треба було знову перейти до кругової оборони. Цього разу всі зімкнулись дуже щільно: нога кожного з них перехрещувалася з ногою людини справа; таке вузьке коло робило їх якомога меншою мішенню для патрулів або цивільних, які могли блукати поблизу. Морланд подивився на годинник. Залишилося йти ще двадцять п’ять хвилин. Вони мають прибути завчасно, як і планувалося. Він вказав на свій годинник Лукші, який ніс радіолокаційний маяк-відповідач. Той показав великий палець на знак того, що зрозумів. Час тягнувся дуже повільно. Тепер залишилось іти ще п’ятнадцять хвилин. Морланд звірив час із сержантом Вайлдом і Лукшею: кожен подивився на свій годинник з люмінесцентним циферблатом і одразу ж підняв великий палець вгору. Тепер починався зворотний відлік. Чверть по півночі Лукша активував ручний термінал радіолокаційного маяка-відповідача. Пристрій мав спрацювати, як тільки він отримає вхідний сигнал від американських парашутистів-спецпризначенців після їх приземлення. Цей сигнал і приведе їх сюди.
Близько п’ятдесяти хвилин тому приблизно за тридцять кілометрів на південь з висоти дев’ять тисяч метрів над північною Польщею американські солдати вистрибнули з літака. Незабаром вони розкрили свої парашути, вдавшись до прискореного планерування, зайшли в російський повітряний простір і тепер приземлялись у зоні десантування зі швидкістю 28 кілометрів за годину. Солдати керувались GPS-навігаторами, прив’язаними до зап’ястя, які, як вони сподівались, неможливо засікти за допомогою радара. Зараз, коли десантники наблизились до місця призначення, вони з нетерпінням чекали на радіолокаційний сигнал у відповідь. Це буде для них знаком, що тут їх вже очікують доброзичливі провідники.