Війна з Росією

Морланд зрозумів, що при всій своїй балтійській стійкості й силі характеру Крауя боялась.

— Не хвилюйся, Марино. Ми виберемося. Оті пройди бували і не в такій халепі, — він вказав жестом на Вайлда та трьох інших британських солдатів. — У них натура така, що вони звідусіль виходять живими, і в тебе теж.

Вперше за весь час, відколи він її знав, дівчина видавалась невпевненою.

— Я кажу абсолютно серйозно, Марино. Я не знаю, що планують американці, але гадаю, що росіяни в тому бункері завтра ввечері будуть ой як вражені. Нам треба лише дотримуватися плану, бути обережними — і ми виберемося. А потім, звісно... — кажучи це, Морланд чітко усвідомив, що, живучи пліч-о-пліч весь цей час, вони не могли нормально поговорити, відколи оселилися в лісі, бо багато тижнів безупинно маневрували та ховалися.

Він озирнувся й побачив, що наразі вони залишилися вдвох.

— Я хотів подякувати тобі, Марино. Я бачив, як розсердився Яніс Крастіньш, коли передавав наш загін Арвідасу Лукші та литовським «лісовим братам». Я не зрозумів жодного слова, але він так подивився на мене, перш ніж піти, що я думаю, це ти наполягла на тому, щоб залишитися з нами і піклуватися про нас.

— Ну... так...

На якусь мить, коли вона дивилася на нього, в її погляді з’явилася ніжність, і Морланд помітив, що її щоки злегка почервоніли під зелено-коричневою камуфляжною фарбою. Потім вона швидко опанувала себе, і її погляд знову став впевненим і сповненим рішучості.

— Коли ми вперше зустрілися в Ризі, Юріс Берзіньш, мій начальник, наказав мені залишатися з вами і дбати про вас.... що б не сталося. Він передбачив усе це ще кілька років тому. Він розумів, що відбувається, коли запросив тебе до себе і призначив мене зв’язковою. Я погодилась, і тепер дотримуюся слова, даного людині, яку поважала. Майор Крастіньш вважав, що оскільки Берзіньш загинув, а Латвія окупована росіянами, моя обіцянка більше не діє. Я з цим не погодилася. Це все, що хотіла сказати.

— Справді? — лише промовив Морланд, не бажаючи більше про це говорити. Вона була з ними — та й по всьому. І він точно не хотів, щоб вона зараз була десь в іншому місці. Потім йому раптом спало на думку інше.

— Нікому не кажи про це, будь ласка, Марино, але я думаю, що нас заберуть звідси дуже скоро. Хоча не маю жодного уявлення, як і коли... Якщо ми вийдемо звідси, я тобі пропоную добре подумати, чи не краще поїхати з нами до Великої Британії. Ти зробила тут все, що могла, і навіть більше; крім того, ти зможеш зробити значно більше корисних справ, якщо залишишся живою і допомагатимеш нашій розвідці, а не ховатимешся від росіян по лісах. І ще одна річ, про яку знають усі, але мовчать: тут буде дуже гаряче, коли ми закінчимо нашу місію.

— Дякую, Томе. Дуже дякую, що турбуєшся про мене, — Крауя серйозно подивилася на нього. — Але я латишка. Мою країну окупувала Росія. Ми можемо битися із загарбниками лише в лісах. Мій обов’язок — бути там, де я потрібна. Крім того... росіяни вбили мого брата.

З виразу її обличчя Морланд зрозумів, що краще не наполягати. До того ж зараз йому треба було почистити зброю, підготувати спорядження до довгої дороги до бункера та відпочити.

Через п’ять годин після того, як вони залишили базу, Морланд побачив, що капітан Арвідас Лукша, чий темний силует виднівся попереду, підняв руку. Це був сигнал зупинитись. Він передав сигнал сержантові Вайлду, який ішов позаду, а той, у свою чергу, решті загону. Перевірив час: його армійський годинник зі світним циферблатом показував за п’ять одинадцяту. Вони дісталися до місця на двадцять хвилин пізніше, ніж планували, але краще йти довше й тихіше, ніж бути почутими і захопленими.

Решта групи — четверо англійців, Крауя та двоє литовців — відразу розосередилися і зайняли кругову оборону. Коли Морланд упевнився, що всі на позиціях, він скинув із плеча рюкзак і поклав його на землю. Переборюючи бажання впасти поряд і відпочити, обійшов по черзі всіх членів загону, намагаючись рухатись тихо, не стаючи на гілки та хмиз, якими був устелений ліс, і пошепки підтвердив, що це і є їхня очікувальна позиція. Тут вони залишаться до наступної ночі.

Тільки після того, як капрал Джезза Вотсон заступив на першу варту, Морланд сів і при слабкому червоному світлі ліхтаря почав роздивлятися карту. Він знав, що це точно те місце, яке потрібне, але однаково вирішив перевірити. Тепер можна було влаштовуватися для відпочинку на той час, що залишився від короткої літньої ночі. Вони ховатимуться тут увесь наступний день і частину ночі, поки не висадяться на парашутах, як планується, американські сили спеціального призначення.

Том ковтнув води із пляшки, витяг з рюкзака спальний мішок, помацав землю, переконався, що на ній немає камінців або коренів, які заважатимуть спати, і розгорнув його. Потім зняв спорядження, поклав поряд із собою, готовий натягти його будь-якої миті, й пірнув у свій спальник, не знявши черевики. Якщо щось трапиться тут, де росіяни так близько, в нього не буде часу взувати і шнурувати їх. Коли п’ять виснажливих тижнів тому вони потрапити в засідку загону спецпризначення (а він був переконаний, що лише російські спецпризначенці могли підійти так близько до їхнього табору, не помічені «лісовими братами»), він і його люди були готові діяти та стріляти лише завдяки постійному тренуванню.

Дякувати Богові за ту чиюсь недбалу стрілянину! Морланд досі пам’ятав несподівані звуки віддалених автоматних черг, що розітнули лісову тишу і розбудили його, вмить прогнавши сон. Він дуже добре знав, а Вайлд не втомлювався нагадувати всьому загону, що вони не потрапили в добре підготовлену пастку лише тому, що постійно вправлялися у швидкій втечі.