Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

І він це зробив. А коли ми вже заїхали у Спартак, — там була засідка. Хоча... важко чітко назвати це «засідкою». Думаю, «сепари» й самі не розраховували, що ми підемо. Але в них була очевидна перевага — закріплені позиції. Коли побачили нас — почали лупити з усього підряд, що мали: і «стрілкотня», і крупніші калібри, і гранатомети пішли, — вели щільний вогонь. Ми першу лінію дивом «проскочили». А тоді під Путилівським мостом зав’язався бій. Приблизно в часі того бою Путилівський міст впав — але це була не наша робота, попри те, що згодом «ДНР» мене за це «засудила».

Операція пішла не за планом, і ми потрапили за лінію розмежування без підтримки: з якоїсь причини десантники не пішли за нами підкріпленням, піхота була відрізана від наших танків. У таких умовах єдиний шлях — повертатися. Таке рішення прийняв і командир групи: ми почали рухатися через Спартак на Зеніт. Але «сепари» підбили наш танк із гранатомета, він уже був не на ходу. Ба більше, на нас почав рухатися їхній Т-72. Найгірше було те, що ми перебували в тилу ворога й до своїх було далеченько. Більше цього, мій навідник Іван Ляса, який дивом пересувався самотужки, був поранений у голову.

Довго не думаючи, ми заскочили до якогось сараю неподалік. Думав тоді: будуть йти свої, то з боєм можна буде прорватися до них, а якщо своїх не доче­каємося, то в темряві рушимо до наших позицій. Звісно, ми могли б вийти до дороги, де стояв наш підбитий танк, але вона прострілювалася на багато метрів. До наших можна було потрапити через поле, але воно теж було відкрите, вдень ми б були в них як на долоні.

З про­тилежного боку того сараю — височенний паркан, вищий за мене, — ми б просто через нього не перелізли з пораненим Іваном. Та й що за тим парканом? На жаль, ми не врахували, що Іванове поранення залишило на снігу криваві сліди, по яких «сепари» нас швидко вирахували. Хвилин через десять бойовики вже увірвалися до того сараю, де ми хотіли перебути до темряви. Це була група так званих «казаків» і кілька людей із батальйону «Восток» — це саме ті, хто брали мене в полон. До речі, уже біля Путилівського мосту були ще бойовики з «Сомалі», це вже «Гіві», і зенітна батарея із «ЗУшками». Немаленьке таке угруповання. Але, думаю, якби ми мали підтримку на Спартаку, то його б наші сили взяли, бо «сепари» уже були налаштовані йти геть з тих позицій.

Але повернуся до того сараю... Я розумів, що в тій хаті два на два метри чинити спротив втрьох із важким «трьохсотим» — те саме, що просто всім злягти на місці. Мені в голові одразу промайнув той великий обмін 2014-го: «Хмм... там було 150 на 250. Ну, дістанеться нам зараз трохи від «сепарів», трохи посидимо, перетерпимо, але потім таки поміняють». І це був єдиний варіант, бо так тупо в тій хаті вмирати не хотілося... Зрештою, ніхто нас і не питав, які наші подальші плани: залетіли з пострілами та криками зо десять бойовиків. Вбігаючи, одразу зламали мені ніс, інші тим часом взялися волокти нашого пораненого Ваньку. Склалося враження, що вони й самі спершу не знали, що з нами робити: затягнули до собачого вольєра в сусідній хаті й почали комусь дзвонити. Підозрюю, що їм наказали не вбивати нас, і вони почали буцати нас, копати, ставити на коліна, приставляли ніж до горла, а тоді добряче покололи нас ножами — спину, руки, ноги; хотіли ці «казачки» чуба мого козацького підпалити, але не вдалося. А тоді ще й змушували показувати на карті наші позиції. Я вже добре розумів, що вони нас не розстріляють, — ми потрапили в полон.