Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
«Гілки, гілки треба під колеса нарубати! Де наша сокира?» — кричить хтось із нашого тягача.
«У першої обслуги. Вони вчора брали», — до деяких поступово повертається пам’ять після снігового потрясіння.
«То якого хера вони досі не віддали! Гей, барабани! У вас буде коли-небудь свій шанцевий? Або хоча б звичка повертати речі вчасно?» — вихід зі ступору і пошук конструктиву супроводжується взаємними безпідставними претензіями.
Ми відчіплюємо першу гармату від тягача, збираємося усіма обслугами і намагаємося витягти її із замету.
Колективна бурлацька праця при цьому супроводжується відповідними вигуками. «Нумо! Нумо ще раз! На мене! Різкіше! Вище, вище беріть!»
Якоїсь щасливої миті гармата, почасти завдяки і почасти всупереч нашим зусиллям, опиняється на рівній і твердій поверхні дороги.
«Ластівка» в цей час зумів не тільки вибратися з колії, а й розгорнути тягач, щоб зручно було причепити гармату.
Про те, щоб зайняти обрану вогневу, не може бути й мови. Треба вибиратися назад за переїзд. Тягач нашої гармати не встиг з’їхати в кювет. Треба тільки акуратно і чітко розвернутися з причепленою гарматою. Трохи в цьому плані допоміг «Ластівка», накатавши і наїздивши твердий ґрунт.
«Максе, зможеш розвернутися як «Ластівка»? Бачив, як він це зробив?» — запитую я у «Грека».
І несподівано легко він робить доволі складний розворот на вузькій ділянці твердого ґрунту.
Решта гармат не так глибоко в’їхали в «зимову казку». І ось наша колона стоїть уже за переїздом, у протилежному напрямку, тому, куди ми так стрімко мчали. Ми витратили багато часу і сил. І зараз ми дійсно у страшному цейтноті.
У цій ситуації комбат вирішує висуватися на найближ чу нашу вогневу і розгортатися там. Ми встигаємо доїхати і починаємо готувати позицію. Трохи бентежить тільки один факт — наша батарея вже була тут раніше і потрапила тут під обстріл. Тому спочатку і не планували сюди їхати. Але примхлива донецька зима внесла свої корективи в наші плани.
«Скільки огірків на ґрунт?» — запитуємо в соба, яку кількість снарядів необхідно вивантажити з тягача біля гармат.
«Всі, — незворушно підтверджує лейтенант Яковенко — І будьте готові відразу ж оперативно організувати підвезення і розвантаження бк».
Зазвичай ми вивантажували на ґрунт 12 пострілів. А тут відразу ж 60 і ще підвезення!
Коли довго відпрацьовуєш цілі з однієї вогневої позиції, у підсвідомість закрадається тільки одне побоювання — очікування «отвєтки». Як скоро ворог зможе обчислити наші координати і наскільки точно він завдасть свого удару у відповідь у контрбатарейній боротьбі?
Втома, біль, голод, фізичні навантаження, холод відходять на другий план. У нас немає часу і можливості приготувати для себе укриття і замаскувати вогневу. Велику кількість снарядів і зарядів треба підготувати до початку наступу. Вітя Волков дуже старається, але промерзлий ґрунт піддається з великими труднощами.
Настає час початку атаки. Іде перший залп по ворогу.
На промерзлому полі важко не ковзати, та й просто утримувати рівновагу. Не кажучи вже про піднесення і заряджання 42-кілограмових снарядів.
Але всі відчайдушно намагаються підтримувати максимальний темп стрільби. Шум, гуркіт, скрегіт, брязкіт і гул стоїть безперервний. Ми відпрацьовуємо першу ціль, і з команд, що надходять зі штабу, намагаємося вгадати, наскільки успішною була наша стрільба і як розвивається загальний наступ.
Коли працюєш на вогневій, починає проявлятися такий кураж і виділятися такий адреналін, що забуваєш про втому і не звертаєш уваги на небезпеку.
Над нашою вогневою, та й над усім донецьким степом, стоїть щільний густий туман.
Навіть наші потужні залпи не розігнали його. Туман нам на руку. Він настільки щільний, що ворог змушений відмовитися від використання безпілотників. А сама артпідготовка не вимагає особливого коригування, ми можемо спокійно накривати ціль з огляду на велику площу ураження і щільність вогню.
До того ж, у такому тумані практично не видно наших пострілів, їхній звук виходить набагато тихішим і приглушенішим. На жаль, ми тоді не знали, що цей же туман, який став для нас фактично головним маскувальним фактором, не дав можливості іншим нашим підрозділам виконати своє бойове завдання. Хтось не зміг своєчасно висунутися, хтось не зорієнтувався і заблукав у тумані, а хтось вийшов прямо на ворога і потрапив під прямий обстріл.