Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
Донецький аеропорт по суті перестав діяти 26 травня 2014-го, коли сили терористів спробували «взяти» новий термінал. Українці атаку відбили, і ворог відступив. Наші тримали оборону до вересня, допоки після Мінських угод атаки бойовиків не відновилися і не посилилися. Бої стали майже щоденними. «Гради», «Рапіри», російські «Тюльпани», танки, міномети — терористи не гребували жодними методами, та й ДРГ, звісно, не дрімало, працював і ворожий снайпер. Хлопці, які побували там, символічно прозвали летовище з терміналами «АД» (бо ж Аеропорт Донецьк). І попри заяви російського президента, що українці відступили з аеропорту, наші вояки тримали оборону й гідно, відчайдушно й навіть «безбашенно» вели бої. Власне за це ворог їх невдовзі й прозве «кіборгами». Хлопці отримали наказ і виконували його до останнього: попри ганебний коридор чи то блокпост терористів, попри ультиматуми ватажків бандитів — до повного зруйнування аеропорту, до підриву його злітної смуги.
244 доби, так, саме 244, а не 242 (ці дві доби ще нашого аеропорту — завдяки, зокрема, мужності командира снайперів «Адама» та його хлопців) боїв за один стратегічний об’єкт. Не маю певності, що такий факт чи подібний був записаний на сторінках історії українського війська: від травневих набігів сепаратистів, від перших жертв терпкого й гарячого вересня 2014-го й до останніх зойків і відлунь моторошного січневого АД-у.
Загиблі, але нескорені.
ОЛЕГ МУСІЄНКО («МУСЯ») (19.03.1971 — 19.01.2015).
81 ОАЕМБр
На Водохреща 2015-го, рано-ранесенько, коли всі ще спали, бойовики почали новий потужний штурм нового терміналу. Перший пост. Ворожі артилеристи жбурляли різнокаліберними мінами, а тим часом, як гігантські павуки, до терміналу підповзали чорні російські танки, які вщент розтрощили стіну аеропорту з «кіборгами». Українські вояки зайняли кругову оборону й стали до відбиття штурму. У тому бою загинули двоє бійців 90-го бату 81-ої бригади — Олексій Панченко й Олег Мусієнко.
В Олега, як розповідають побратими, влучив випадковий осколок — влучив у шию і не дав шансів. Його тіло побратими не змогли одразу вивезти. Він залишився між бетонного перекриття, битого скла та гільз ще на місяць.
В останній день зв’язку з домом Олег набирав батька й трохи з ним навіть встиг порозмовляти: про ДАП, про танки, про те, що вони їдять і на чім сплять. Але раптом зв’язок обірвався. Сестричка Лєна пригадує, що і їй Олег того дня телефонував, хоча зв’язок був жахливим, і вона чула брата через слово.
— Лєно, я йду, і ти знаєш — куди, — швидко й збентежено говорив Олег.
— Знаю, братіку, але там так небезпечно...
— Але я повернуся, сестричко... — обіцяв Олег тієї розмови, — я обов’язково вернуся, я прийду додому.
Після цього телефон Олега вимкнувся, і його голосу більше ніхто не чув.
— В три часа ноч... їх вивезли туди — на аеропор.., на термінал. А в сім ранку він уже загинув.
Голос Лідії Федорівни сильно тремтів, слова переривалися схлипуванням.
— То була його друга ротація в термінал. І снилася мені гроза, страшна нескорима гроза, ураган. І блискавиця стрілою вдарила мене. Точно в ціль. Я була певна, що буде якась страшна звістка. А вони вже всі знали, що його більше немає, тільки от мені не хотіли казати. Я лиш просила доньку свою: як щось про Олега знатиме, то хай мені каже. А вона мовчала й тільки вранці розказала мені про таку біду. Так справдився той сон мій.
Тіло шукали довго: туди, де лежало тіло загиблого, не могли пробратися українські вояки, та навіть місію з евакуації не одразу захотіли пустити на територію ДАПу. А в середині лютого до Києва таки привезли Олегове тіло.