![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Далі в моєї пам’яті і досі зіяє велетенське провалля. Ймовірно, що до браги було підмішано лоянського зілля… Роллу треба було приспати днів на два, аби він не одразу похопився за мною. Мене ж тримали на наркотиках весь довгий шлях… Ох я тоді й набачився… Ніколи не забуду навіть не тих видив, їх — то я якраз і забув, а тих відчуттів… Словом, зрозуміло, чому трапляються люди, ладні віддати все за кульку дагдону. А з видив запам’ятав лише одне — холод, сніг — напевне це був гірський перевал — а в небі, блакитному денному небі, гостро палає Сіллон, священна зірка ельберійців… І промінь її входить мені в серце, наче меч…
Отямився я в хатинці з паперовими стінами… Ні, не жартую, дерев’яні ґратки-стіни були дійсно заклеєні папером. В кімнатці, де я лежав, не було нічого, окрім тоненького ліжника. Мене трусило, я обливався потом… Кожний м’яз, здається, жив своїм окремим життям, і його наче скручувало в рурочку. Припливи гарячки змінювалися ознобом… Це покидало моє тіло лоянське зілля… Біль був неймовірним. Аби я не був таким слабким, то напевне повісився б від мук та розпуки. Однак, за мною доглядали… Чи-то кілька служників, чи-то один і той самий. Лоянці, низенький жовтошкірий люд, ще у Гіразані здавалися мені усі на одне обличчя. До того ж я геть очманів від наркотиків і мало що тямив…
Та врешті, напади болю минули. Слабкість поволі зникала. Годували мене добре — вареним зерном з овочами та пташиним м’ясом. Коли я вперше виповз з кімнатки, відсунувши одну зі стінок, то опинився на подвір’ячку, огороженими якимись вузесенькими дерев’яними стовбурами. Повітря було сухим та прохолодним. Продовжуючи усвідомлювати своє становище, я побачив, що зодягнений лише в широкі штани з незнаної тонкої матерії, а на шиї в мене красується обруч з вибитими знаками.
Неприємний здогад перейшов у впевненість… Мене розібрала дика лють… Ще б хвилина — і я б з диким ревом кинувся крушити все довкола… І хто-зна, що б тоді зі мною трапилось, і чи довелося б мені нині псувати папір.
Мене врятувало моє чорногорське виховання… І ота оповідь про Вогнедана-Повелителя… Пам’ять моя постійно поверталася до цього твору, відколи я покинув Імперію… Колись я питав у батька, як визначити правдивість бачення подій… Якби я визнав правдивим цей сувій, а не панотцеві байки про красеня-нелюдя, то сидів би в Лелечому Гнізді біля Мальви… Або і батькові помагав би торгувати малиновим вином. І Князь «тіней» усміхнувся б мені своїм дивним усміхом… «Дитя моє, Ольжичу…». А замість того мене занесли біси на край знаного світу та ще й зробили рабом якогось лоянця… Жовтопикого лоянця з вузенькими оченятами і писклявим пташиним голоском. Я ще не бачив свого хазяїна, але впевнений був, що він є саме таким…
Тож я здавив в собі почуття обурення так, що серце мені трохи не вискочило з грудей, а в очах потемніло. Я почав дихати рівно і глибоко, прокачуючи повітря через легені… Врешті, як і завжди опісля цієї вправи, нахлинув спокій.
— Щоб володіти мечем, — пробурмотів я сам до себе, — вмій володіти собою…
Потім почав згадувати, чим Вогнедан вразив моанського імператора… Спокоєм… Спокоєм і холодною ввічливістю…Усмішкою, сповненою зневаги… Біль, обурення, безсила зненависть викликають у ворога лише сміх… «Сльози наші — роса на сонці, - писав полонений володар на уривках паперу, які йому дивом вдалося віддати у дружні руки, — о Сонце… Трисвітлий батько роду… Зсуши росу, взамін дай сили усміхнутись ворогам в обличчя…»
Отак я перемагав лють. І домігся певної пільги… Мене перевели в інший будиночок, котрий знаходився у велетенському дворі якогось маєтку. Будиночок цей був поруч з приміщенням, де жили якісь люди, судячи з одягу та озброєння, напевне охоронці. А у будиночку разом зі мною нині мав мешкати не хто інший як Ганн.
Ганн мав на собі такого ж нашийника і червоні штани. Моє вбрання, до речі, було синім… Повна гармонія — білявий здоровило в синіх штанях і чорний здоровило в червоних… Хлопчина привітав мене щирим усміхом. Ні, що ви… Він не зловтішався… Навпаки, вважав, що я ще й виграв від несподіваної переміни долі.