Після війни. Історія Європи від 1945 року

Усі очікували, що Друга світова війна, як і війна, що їй передувала, завершиться всеохопним мирним договором, і в Парижі в 1946 році справді було підписано п’ять окремих договорів. Вони визначали територіальні й інші домовленості в Румунії, Болгарії, Угорщині, Фінляндії та Італії, проте не в Норвегії, яка формально залишалася в стані війни з Німеччиною до 1951 року[69]. Та хай яке важливе значення ці зміни мали для населення цих країн (а у випадку Румунії, Болгарії та Угорщини вони означали їх остаточний перехід під контроль радянської влади), такі угоди могли бути досягнуті тому, що зрештою жодна з великих держав не була готова через них іти на ризик конфронтації.

Однак у Німеччині все було зовсім інакше. Німеччина мала дуже велике значення, особливо для росіян. Німеччина була центром у питанні миру, так само як до того центром війни, і примара німецького реваншизму переслідувала радянські розрахунки точнісінько так само, як французькі. Коли Сталін, Трумен та Черчилль зустрілися в Потсдамі (з 17 липня по 2 серпня 1945 року, а Еттлі замінив Черчилля після перемоги лейбористів на загальних виборах у Британії), виявилося, що домовленості можна було досягти щодо висилки німців зі Східної Європи, адміністративного поділу Німеччини з метою окупації та цілей «демократизації», «денацифікації» та «декартелізації». Проте поза межами загальних спільних намірів починалися труднощі.

Було домовлено розглядати німецьку економіку як єдине ціле, однак Радянському Союзу надали право відчужувати та вивозити зі своєї зони товари, послуги й фінансові активи. Окрім того, їм надавали 10% репарацій із західних зон в обмін на продукти харчування та сировину зі Східної Німеччини. Але ці домовленості містили суперечності, оскільки трактували економічні ресурси Сходу й Заходу як окремі та відмінні. Отож репарації одразу стали яблуком розбрату (як це було і після Першої світової війни); їх вимагали росіяни (і французи), а радянська влада одразу ж, не вагаючись, розбирала і вивозила німецькі заводи й устаткування — за згоди союзників-окупантів чи без неї.

Повної згоди не було ані щодо нових кордонів Німеччини з Польщею, ані навіть стосовно того, як впроваджувати загалом погоджений процес демократизації на практиці. Відповідно, глави держав-союзників «погодилися не погоджуватися» і відкласти переговори, віддавши розпорядження міністрам закордонних справ зустрітися та продовжити переговори пізніше. Так почався дворічний період зустрічей союзницьких міністрів закордонних справ — представників Радянського Союзу, Сполучених Штатів, Британії та, наприкінці, Франції. Перша зустріч відбулася в Лондоні через два місяці після Потсдама, а остання — у грудні 1947 року, також у Лондоні. По суті, їхнім завданням було напрацювати остаточне рішення для післявоєнної Німеччини і підготувати мирні договори між союзницькими державами та Німеччиною й Австрією. Прірва між західним і радянським підходами до німецького питання стала очевидною саме впродовж цих зустрічей, насамперед у Москві в березні та квітні 1947 року.