Я обслуговував англійського короля

Грабал любив зображати світ людей з узбіччя, людей, чиїм життям жив і він, працюючи то в ливарні, то на паперовому складі, то на колії, і ніде не добиваючись ані найменшого поступу в своїй кар’єрі. Люди ці зі спонтанним оптимізмом кидаються у нурт життя й пливуть за течією, а коли товчуть лоби об каміння порогів, то намагаються знайти цьому якнайсвітліше пояснення. Життя їх ніколи не розчаровує. А що найдивніше — не вчить нічому.

Письменник шукав поезію в прозі буднів і, на відміну від «снів наяву», котрі творили сюрреалісти, творив «сни вголос». Грабал сам вважав, що він лише переливає життєву правду на папір і що роль його обмежується селекцією та монтажем. Вибирав з того, що підслухав і підглянув, найцікавіше — перлини слова і міфотворчості (недаремно ж перша збірка його оповідань мала назву «Перлини на дні»), і творив з них таке намисто, яке мало водночас смішити читача і забивати йому подих.

1986 року в Торонто вийшла книжка Грабала «Просвіти», наступного року там побачили світ ще дві книги спогадів — «Весілля в хаті» і «Нове життя». Усі три томи написані від імені письменникової дружини. У «Просвітах» знаходимо дуже цікаву характеристику Грабалової літературної творчості: «Мій чоловік і його писанина — це суцільний безлад, бо він ніколи не дбав про стиль писання, навіть не намагався, я знала граматику слабо, але розумілася на тім, що мій чоловік властиво ніколи порядно по-чеському писати не вмів, його писанина справляла враження перекладу з чужої мови, якихось нотаток, котрі ще треба опрацювати, ледь-ледь нашкіцованих епізодів, що потребують марудної роботи… Однак мій чоловік саме це високо в собі цінував, був повен ентузіазму, коли міг покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій муж нагадував мені празькі подвір’я, де валяються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то, власне, забуті й полишені румовища старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних визбирувань мотлоху, мій муж писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір’я, вибиті шиби залізничного клубу, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».

Для Грабала ідеалом у прозі був дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц. «Коли я озираю XX століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Гійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Грабал. — Це імена митців, котрі пов’язують Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім’я його вимовляв я з сакральною повагою… Зворушує мене також його польська матуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на половинку килимка, який вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: „Боже! Він його розрізав!“ А коли я вперше взяв до рук „Цинамонові крамниці“ Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив перейтися — робилося мені темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, у якій до краю суб’єктивна оповідь сягає класичної об’єктивності.