Тореадори з Васюкiвки

— Що? Яке кiно? Ану розказуйте!

— Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тiтка.

Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).

Розказали ми найголовнiше — про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).

Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?

— Ну, хлопцi, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?

I туг, буквально як у п'єсi, — тiльки дядько сказав цю реплiку — у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).

— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопцi вам, певно, вже говорили.

— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.

Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.

— Гм, — сказав вiн. — Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм… — Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!

— Та хай хоч поснiдають, — заметушилася тiтка i побiгла на кухню.

— А ви ще не снiдали? — здивувався асистент — Уже ж обiд скоро.

— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..

— Ой тьотю, не треба нiчого! — кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: — Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…

— Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тiтка.

— Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, — прошипiв я.

Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два «бутербродики», що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.

— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i — на студiю, — сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.

…Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю… Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина… Тим бiльше — така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв… Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться…

— Слухайте, — сказав я асистентовi. — А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?

— Дiвчина? — усмiхнувся асистент. — А хороша?

— Отака! — пiдняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дiвчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.

— Правда, наказано хлопцiв, але…

— А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.

— Ну що ж… Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут бiля таксопарку.

Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.

Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:

— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?

От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить — рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:

— Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.

— Подумаєш… Ну, ходiмо вдвох… Просто я думав…

Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.