Темна вежа. Темна вежа VII

Тед знизав плечима.

— Кі’-дам означає «срака замість голови». Це так Дінкі прозвав сея Прентиса, начальника Девару. Але ж ти й сам знав, правда?

— Здається, — кивнув Джейк. — Здогадувався.

Тед подивився на нього довгим поглядом, і щось у його виразі допомогло Джейкові розібратися, як саме Стенлі дивився на Роланда. То був не страх, а зачудування. Джейк досить чітко розумів, що Тед досі думає про те, як він схожий на того, кого звали Боббі, а ще не сумнівався, що Тед знає про його здібності до читання думок. Але що змушувало чудуватися Стенлі? Хоча, можливо, він забагато приділяв цьому уваги. Цілком могло бути, що Стенлі просто не сподівався побачити коли-небудь на власні очі живого стрільця.

Зненацька Тед рвучко повернувся від Джейка до Роланда.

— А тепер погляньте туди, — сказав він.

— Ого! — вигукнув Едді. — Що за чорт!

Сюзанну побачене здивувало й розвеселило водночас. Те, на що показував Тед, нагадало їй біблійну сагу режисера Сесіла Б. Демілля «Десять заповідей», а надто той епізод, де Червоне море, що розійшлося за велінням Мойсея, підозріло нагадувало желе, а голос Бога, що лунав з неопалимої купини, дуже вже скидався на голос актора Чарлза Лафтона. І все ж, то було дивовижно. Тобто по-голлівудському спецефектно і видовищно.

У них на очах товстелезний сніп сонячного світла спускався з отвору в низько навислих хмарах. Він, мов прожектор, прорізав моторошно темне повітря і освітлював поселення, що розташовувалося десь за шість миль від станції «Край Грому». «Миль зо шість» — от і все, що можна було сказати про відстань, бо в цьому світі не існувало більше півночі та півдня, принаймні таких, яким можна було б довіряти. Тепер у ньому був лише Шлях Променя.

— Дінкі, наш бінокль у…

— Нижній печері?

— Ні, коли ми були тут востаннє, я переніс його в горішню, — у тоні Теда вчувалося безмежне терпіння. — Він на купі ящиків біля самого входу. Принеси його, будь ласка.

Цієї розмови Едді не помітив узагалі, так його зачарував (і потішив) той широкий сніп сонця, що осявав зелений і радісний шмат землі, настільки нереальний у цій похмурій безплідній пустелі, як… ну, напевно, так само нереальним здавався Сентрал-парк туристам з Середнього Заходу, що вперше приїжджали до Нью-Йорка.

Там він бачив будівлі, що нагадували гуртожитки коледжу — нормальні гуртожитки, — та інші споруди, схожі на старі комфортабельні особняки, перед якими розкинулися широкі зелені моріжки. На дальньому боці ділянки, освітлюваної сонячним променем, була начебто вулиця, обабіч якої тяглися ряди крамниць. Ідеальна маленька Мейн-стрит Америки,[40] за винятком одного: обидва її кінці виходили в темну кам’янисту пустелю. Ще Едді роздивився там чотири кам’яні вежі, порослі приємним оку зеленим плющем. Ні, не чотири, шість. П’ята і шоста крилися в тіні гарних старих в’язів. В’язи в пустелі, ото дивовижа!