Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Так, я… — почав Роланд, але його знову потягло на блювоту, хоча з рота потекла лише довга цівка слини, бо блювати вже було нічим — свою порцію Найджелового супу й сандвічів стрілець уже з себе вивергнув. На знак вітання він підніс до чола кулак, що ледь помітно тремтів, і мовив:
— Так. Ти більше знаєш про мене, ніж я про тебе, сей.
— Це не має значення, — відказав сивий. — Чи ви підете з нами? Ви і ваш ка-тет?
— Безперечно, — кивнув Роланд.
У нього за спиною знову нахилився і виблював Едді.
— Господи! — здушено прохарчав він. — А я ще думав, що на «ґрейхаунді» паскудно їздити! Та порівняно з цими дверима автобус — це… це…
— Каюта першого класу на «Королеві Марії», — слабким голосом промимрила Сюзанна.
— Ходімо… хутко! — підганяв наймолодший. — Якщо Горностай зі своєю бандою тахінів уже в дорозі, вони будуть тут за п’ять хвилин! А той котяра може й порвати!
— Так, — кивнув сивий. — Нам справді слід поквапитися, містере Дескейн.
— Показуйте дорогу, — сказав Роланд. — Ми підемо слідом.
Місцина, де вони вийшли, більше скидалася не на залізничний вокзал, а на криту сортувальну станцію колосальних розмірів. Сріблясті лінії, що їх бачив Джейк, насправді виявилися рейками, що бігли й перетиналися. Пар цих рейок тут було не менш ніж сімдесят. Вздовж декількох колій рухалися вперед-назад невисокі локомотиви-автомати, виконуючи вже нікому не потрібні завдання, одержані, певне, багато століть тому. Один такий локомотив штовхав поперед себе платформу, повну іржавих двотаврових брусів. Інший роботизованим голосом закричав:
— «Камка-А», під’їдьте до вантажної платформи номер дев’ять. «Камка-А», до вантажної платформи номер дев’ять.
Від підстрибування на стегні в Едді Сюзанну знову стало нудити, але тривожний настрій сивого старого передався їй, як застуда. Крім того, вона знала, що таке тахіни: чудовиська з людським тілами й головами птахів чи звірів. Вони нагадували їй істот на картині Босха «Сад земних насолод».
— Дорогенький, відчуваю, що мене може знову знудити, — сказала вона. — Але якщо це станеться, ти навіть не думай зупинятися.
Едді щось буркнув, і вона прийняла це за ствердну відповідь. Піт стікав його блідою шкірою, і Сюзанні стало його шкода. Адже йому було так само зле, як і їй. Тепер вона знала, що воно таке: пройти крізь створений ученими пристрій телепортації, який доживав свої останні дні. У тому, що їй бодай коли-небудь вдасться переконати себе повторити цей перехід, вона сумнівалася.
Підвівши погляд, Джейк побачив дах, зроблений з мільйона панелей різних форм і розмірів. Враження складалося таке, що він дивився на мозаїчну черепицю, пофарбовану в однаковий сірий колір. Аж раптом крізь панель пролетів птах, і Джейк збагнув, що то не черепиця, а прямокутники скла, подекуди розбиті. А темно-сіра барва — таким, певно, був світ у Краї Грому. «Неначе тут вічно триває сонячне затемнення», — подумав хлопчик і здригнувся. Поряд із ним Юк знову кілька разів поспіль хрипко закашляв, та потім, раз у раз стріпуючи головою, знову побіг уперед.
Проминувши звалище якихось приладів (на вигляд — генераторів), вони ввійшли до лабіринту безладно розставлених вагонів, що дуже відрізнялися від тих, які возив Блейн Моно. Деякі нагадували Сюзанні вагони електричок, які вона свого часу, себто 1964 року, бачила в Нью-Йорку на вокзалі «Гранд-Сентрал». Неначе на потвердження свого здогаду, вона помітила на одному з них напис «РЕСТОРАН». Утім, були й інші, значно старіші на вигляд. Обшиті темними приклепаними листами жерсті чи сталі, не хромовані, вони скидалися на пасажирські поїзди, що їх можна було побачити в старому вестерні чи телесеріалі на кшталт «Меверика». Біля одного з таких вагонів стояв робот, з чиєї шиї стирчали в усі боки дроти. Свою голову (в картузі з емблемою «Кондуктор 1-го класу») він тримав під пахвою.
Попервах Сюзанна ще сяк-так намагалася рахувати в цьому лабіринті повороти праворуч і ліворуч, та потім облишила цю невдячну справу. Нарешті вони вийшли десь за п’ятдесят ярдів від будиночка, обшитого дошками, з написом над дверима: «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ». Від лабіринту хатину відділяв майданчик потрісканого бетону, захаращений візками для багажу, горами ящиків для тари. Також тут лежали два мертві Вовки. «Ні, — подумала Сюзанна. — З отим буде три». Третій застиг, обіпершись на стіну, в глибокій тіні за рогом будівлі «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ».