Понеділок починається в суботу

— Взагалі про це цікаво подумати, — сказав Едик. — Припустимо, що його ніхто не спалив. Як воно має виглядати у віках?

— Є речі цікавіші, — сказав Вітько. — Наприклад, що відбувається з Янусовими черевиками, коли він доносить їх до дня їхнього виготовлення на фабриці «Скороход»? І що буває з їжею, яку він з’їдає на сніданок? І взагалі…

Але ми були вже надто стомлені. Ми ще трохи посперечались, потім прийшов Саня Дрозд, вигнав нас, сперечальників, з дивана, увімкнув свою «Спідолу» і почав просити два карбованці. «Ну дайте», — нив він. «Та не маємо ми», — відповідали ми йому. «Ну, може, останні є… Дали б!..» Сперечатися було неможливо, і ми вирішили йти обідати.

— Врешті-решт, — підсумував Едик, — наша гіпотеза не така вже й фантастична. Можливо, що доля У-Януса значно дивовижніша.

Дуже можливо, подумали ми і иітттли в їдальню.

Я забіг на хвильку в електронний зал повідомити, що йду обідати. В коридорі я натикнувся на У-Януса, котрий уважно на мене подивився, усміхнувся чомусь і запитав, чи не бачились ми з ним учора.

— Ні, Янусе Полуектовичу, — сказав я. — Вчора ми з вами не бачилися. Учора вас в інституті не було. Ви вчора, Янусе Полуектовичу, вранці полетіли в Москву.

— Ах так, — сказав він. — Я забув.

Він так ласкаво усміхався мені, що я наважився. Це було трішечки нахабно, звичайно, але я твердо знав, що останнім часом Янус Полуектович ставився до мене добре, а отже, ніякого особливого інциденту в нас із ним зараз статись не могло. І я запитав упівголоса, обережно оглянувшись:

— ІІнусе Полуектовичу, дозвольте, я вам поставлю одне запитання?

Піднявши брови, він якийсь час уважно дивився на мене, а потім, мабуть, згадавши щось, сказав:

— Будь ласка, прошу вас. Тільки одне?

ІІ зрозумів, що він правий. Усе це ніяк не влазило в одне запитання. Чи буде війна? Чи вийдуть із мене люди? Чи знайдуть рецепт всезагального щастя? Чи помре коли-небудь останній дурень?.. Я сказав:

— Можна, я зайду до вас завтра вранці?

Він похитав головою і, як мені здалося, з деякою зловтіхою відповів:

— Ні. Це ніяк не можливо. Завтра вранці вас, Олександре Івановичу, викличе Кітежградський завод, і мені доведеться дати вам відрядження.

ІІ почувався дурнем. Було щось принизливе у цьому детермінізмі, що прирікав мене, самостійну людину зі свободою волі, на цілком визначені, не залежні тепер від мене справи і вчинки. І йшлося зовсім не про те, хотілось мені їхати в Кітежград, чи не хотілося. Тепер я не міг ані вмерти, ані захворіти, ані закапризувати («аж до звільнення!»), я був приречений, і вперше я зрозумів жахливий зміст цього слова. Я завжди знав, що погано бути приреченим, наприклад, на страту чи сліпоту. Але бути приреченим навіть на кохання найкращої дівчини у світі, на найцікавішу навколосвітню подорож і на поїздку до Кітежграда (куди я, до речі, рвався вже три місяці) теж, виявляється, може бути вкрай неприємно. Знання майбутнього постало переді мною зовсім у новому світлі…