Капітани піску. Габрієла

Вона додала йому сил тоді в морі, і його зміг підібрати Божий Улюбленець на свій вітрильник, коли повертався назад. Ось і зараз він дивиться на небо, відшукуючи свою зірку Дору, зірку з довгим білявим волоссям, схожу на ту, якої немає. Бо ніколи не існувала інша жінка, схожа на Дору, яка була ще зовсім юною. Ніч повна зірок, що відбиваються у спокійному морі. Голос смутного негра звертається до зірок, у ньому вчуваються сльози. Він також шукає кохану, яка зникла в ночі Баїї. Педро Куля гадає, що зірка, в яку перевтілилася Дора, можливо, блукає зараз вулицями, провулками і схилами міста, розшукуючи його. Може, вона згадує про пригоду на схилах пагорба. Але сьогодні капітани піску не беруть участі в чудовій пригоді. Трамвайні кондуктори — сильні негри, усміхнені мулати, іспанці й португальці, що прибули здалеку. Вони підносять руки й вигукують, наче капітани піску. В місті — страйк. Гарна це штука — страйк, це — найпрекрасніша з пригод. Педро Кулі теж хочеться страйкувати, кричати на всю силу своїх легень, виголошувати промови. Його батько виголошував промови на мітингах, і його вцілила куля. У жилах Педро тече кров страйкаря. Крім того, вуличне життя навчило його любити свободу. В пісні в'язнів співалося, що свобода, як сонце, — найбільша у світі. Він знає, що страйкарі борються за свободу, за те, щоб було хоч трохи більше хліба. Ця боротьба схожа на свято.

Наближаються якісь люди, Педро з недовірою підводиться. Але він пізнає величезну постать вантажника Жоана де Адама. Поруч з ним гарно вдягнений юнак з розкуйовдженим волоссям. Педро Куля скидає берет і каже Жоану де Адаму: