В пошуках Аляски

Але я все-таки не вірю, що Аляска була просто матерією. Усе решта в нас теж має право на рециркуляцію. Тепер я вважаю, що ми — це більше, ніж сума наших складових. Якщо взяти генетичний код Аляски, додати до нього її життєвий досвід, стосунки з людьми, розміри її тіла, то це буде все одно не Аляска. Є щось геть інше. Є ще якась частина, набагато більша, ніж сума складових. І ця частина має на щось перетворитися, бо вона не може бути зруйнована.

Хоча мене важко звинуватити в любові до фізики, одне я запам’ятав з уроків фізики: енергія не виникає з нічого і нікуди не зникає. І якщо Аляска наклала на себе руки, ось на що я хотів би подарувати їй надію. Те, що вона забула про маму, підвела і маму, і друзів, і себе,— це жахливо, але непотрібно було замикатися в собі та знищувати себе. Ці жахливі речі можна пережити, бо ми незнищенні, як і вважаємо. Коли дорослі з дурнуватою хитрою посмішкою на обличчі говорять: «Молодь гадає, що житиме вічно»,— вони навіть не уявляють, яка це правда. Не можна втрачати надії, бо людина не може зламатися безповоротно. Ми вважаємо, що ми незламні, бо ми такі і є. Ми не народжуємося і не вмираємо. Як і вся енергія, ми лише змінюємо форму, розмір, прояв. Люди, старіючи, забувають про це. Бояться втратити і підвести. Але та частина нас, яка важить більше, ніж сума наших складових, не має ні початку, ні кінця, отож не може зникнути.

Тому я знаю, що Аляска мені пробачає, як і я пробачаю їй. Останні слова Томаса Едисона були такі: «Там чудово». Не знаю, де це, але вірю, що воно десь є, і сподіваюся, що там чудово.