В пошуках Аляски

Перш ніж приїхати сюди, довгий час я вважав, що найкращий спосіб вийти з лабіринту — це вдавати, ніби його не існує, побудувати собі в дальньому куточку нескінченного лабіринту маленький самодостатній світ і вдавати, що я не блукаю, що я вдома. Але це веде до самотнього життя в товаристві останніх слів небіжчиків, і я вирушив сюди — на пошуки Великого Можливо, справжніх друзів і не-такого-жалюгідного життя. А потім я схибив, і Полковник схибив, і Такумі схибив, і Аляска вислизнула у нас між пальців. І якщо не підсолоджувати правду, треба визнати: вона заслуговувала на кращих друзів.

Коли вона багато років тому схибила — маленька дівчинка, паралізована страхом, вона сховалася за загадковістю. Я теж міг би так вчинити, але я бачу, куди це привело Аляску. Тому я досі вірю у Велике Можливо — вірю попри те, що втратив її.

Адже я її забуду, так. Те, що створилося, буде повільно й непомітно зруйноване, і я забуду, але вона мені пробачить моє забуття, як і я пробачаю їй за те, що вона в останні хвилини свого життя забула про мене, про Полковника, про всіх, окрім себе і своєї мами. І я тепер знаю, що вона пробачила мені те, що я був дурним боягузом, що я вчинив як дурний боягуз. Я знаю, що вона пробачає мені, як і її мама пробачила їй. І ось звідки я це знаю.

Спочатку я гадав, що вона просто мертва. Просто темрява. Просто тіло, яке точать хробаки. Я дуже часто думав про неї саме так — як про поживу для когось. Від неї — від зелених очей, усмішки, м’яких обрисів ніг — незабаром нічого не залишиться, лише кістки, яких я ніколи не бачив. Я думав про повільний процес перетворення її на кістки, скам’янілість, вугілля, яке за мільйони років викопають люди майбутнього й опалюватимуть Аляскою домівку, і вона з димом випливе з димаря і затягне собою атмосферу. Я й досі думаю, що... іноді думаю, що «потойбічне життя» ми вигадали для того, щоб полегшити біль втрати, щоб наш час у лабіринті став бодай стерпним. Може, Аляска — просто матерія, а матерія рециркулює.