В пошуках Аляски

за сто чотирнадцять днів після

а півтора тижня по тому я йшов додому після уроків, і сонце, пропікаючи шкіру, нагадало мені, що весна в Алабамі почалась і закінчилася за кілька годин, і нині, на початку травня, на шість місяців повернулося літо: по спині цебенів піт, і я затужив за суворими січневими вітрами. У нашій кімнаті я застав Такумі, який сидів на канапі й читав біографію Толстого.

— Е-е-е... привіт,— сказав я.

Він згорнув книжку, поклав її поряд і мовив:

— Десяте січня.

— Що? — не зрозумів я.

— Десяте січня. Знайома дата?

— Авжеж, десятого загинула Аляска.

Насправді вона загинула о третій годині одинадцятого числа, але для нас фатальною все ж таки стала ніч понеділка, десятого січня.

— Ага, але я не про те, Пампушечку. Дев’ятого січня. Мама повела Аляску в зоопарк.

— Стривай. Ні. Звідки ти це знаєш?

— Вона розповіла нам це в «Ніч у сіннику». Пам’ятаєш?

Звісно ж, я не пам’ятав. Якби я був здатний запам’ятовувати цифри, зараз не боровся б за «задовільно» з математики.

— А нехай йому,— зронив я, і тут увійшов Полковник.

— Що таке? — запитав Полковник.

— Дев’яте січня 1997 року,— сказав я.— Алясці сподобалися ведмеді. Її мамі сподобалися мавпи.

Якусь хвилю Полковник порожніми очима дивився на мене, а потім зняв наплічник і одним рухом жбурнув його через усю кімнату.

— А нехай йому. ЧОМУ ПРО ЦЕ В БІСА НЕ ПОДУМАВ Я?

І за хвилину в Полковника визріла найвірогідніша відповідь на всі наші питання.

— О’кей. Вона спить. Дзвонить Джейк, вони розмовляють, вона малює, дивиться на біленьку квіточку, і така: «О Боже, в дитинстві мама любила квіти й мені їх у волосся вплітала»,— і вона розклеюється. Біжить до кімнати і починає верещати, що вона забула — забула про маму, ясна річ,— хапає квіти і тікає зі школи... куди? — Полковник подивився на мене.— Куди? На могилу матері?

— Ага, напевно,— відказав я.— Ага. Вона сідає в машину, бо хоче потрапити на могилу матері, а дорогу перегородила вантажівка і стоїть поліційне авто, Аляска п’яна, засмучена і поспішає, вона впевнена, що зможе протиснутися повз поліційне авто, вона ж навіть думати ясно не може, бо їй негайно треба до мами, вона думає, що якось проскочить, і тут — БАХ!

Такумі повільно киває, замислившись, а потім каже:

— Або ж вона бере квіти, сідає в машину. Але вона вже проґавила роковини. Думає, мабуть, що знову підвела матір — спершу не викликала «швидку», а тепер навіть забула про кляті роковини. Вона засмучена і переповнена ненавистю до самої себе, вона вирішує: «Все, досить, я готова»,— і тут бачить поліційне авто — ось її шанс, і вона тисне на газ.

Полковник заліз у кишеню, дістав пачку цигарок і, тримаючи її догори дриґом, заходився постукувати нею по «СТОЛИКУ».

— Ну,— сказав він,— це все чудово пояснює.