Історія польсько-українських конфліктів т.1

Тоді минав рік від переведення Юзевського до Лодзі на посаду воєводи. Його місце в Луцьку зайняв Александер Гауке-Новак. Перекреслюючи 10-річний доробок попередника і можливість якої-небудь стабілізації стосунків у підлеглих волостях, новий воєвода реставрував запліснявілі теорії, що на волинській землі мешкають русини, а велика Україна є продуктом німецької політики (документ 40). Обіцяв подальшу екстермінацію під гаслом відновлення позицій, «втрачених внаслідок русифікаційної політики». Досконало орієнтуючись у проблемі, Юзевський застерігав, що «позиція ненависті до всього, що українське, викликає з боку українського населення позицію ненависті до всього, що польське», тому «певний мінімум толерантності не може бути перейдений без настання згубних для держави наслідків»[44], — але це був голос волаючого у пустелі. Слушність перестороги швидко підтвердилася з незначною, хоча болісною поправкою: наслідки були згубними не для держави, бо її вже не було, а для тисяч родин — польських на Волині і українських між Бугом і Віслою.

При Гауке-Новаку кров ще не лилась, але всі ознаки вказували на те, що вибух наближається невблаганно. Народ український Волині дуже швидко ставав нацією, ні в чому не гіршою від польської. Коли у двадцяті роки через Волинь прокочувались хвилі комунізму, то у тридцяті уже панував націоналізм. Не той агресивний, загарбницький, який малювали у чорних фарбах перед війною і після, а захисний, який бореться за право господаря на рідній землі, не займаючи ні метра чужої, насичений духом свободи, ворогами якої були майже всі поляки. Це не перешкоджало українцям наслідувати поляків, борючись за свободу в ОУН, так, як поляки боролись у ПОВ.