Посланець

Житлові покої — чотири великі кімнати — містилися на другому поверсі. Дві з них, що виходили вікнами на вулицю, зайняла Вороніна, влаштувавши собі затишок з вітальні та спальні. Перший поверх містив побутові приміщення: ліворуч — гараж, тепер порожній, бо лікарська «емка» нині теж десь місила фронтові путівці, праворуч — господарська кладова, посередині — льох, залізобетонний дах якого нині перетворив його на бомбосховище, і то — надійне. Весь будинок на рівні другого поверху оточувала простора, вкрита виноградним плетивом веранда. З двох боків її йшли долу дерев'яні сходи.

Майор Тамбуліді підкликав до себе старшого лейтенанта Вікулова та лейтенантів Суровецького і Мамедова.

— Є наказ негайно брати! Тихо, без шуму всіх, хто виявиться в домі. Ясно?

— Ясно, товаришу майор!

— І от що — брати обов'язково живими.

Офіцери, що очолювали групу захоплення, одягли на чоботи м'які, повстяні топанці й нечутно, без рипу, піднялися з пістолетами напоготові на веранду. Причаїлися за дверима, чуйно прислухаючись. Хтось у помешканні ходив, дзюрчала з крана вода, дзвенів посуд. Мабуть, готувалася вечеря, і ця спокійна хатня вовтузня промовисто свідчила про те, що ніхто в домі не чекає непроханих гостей.

«Прийшли непрохані, то й пішли некохані», — недоречно пригадав Вікулов прислів'я і ледь чутно ворухнув губами, нахилившись до Суровецького:

— Давай!

Двері прочинилися, засвітилася шпаринка. Не рипіли, як у добрих хазяїв. Потягло хатнім теплом, пахощами смажені. Двері тихенько прочинили ширше, в них м'яко прослизнув Суровецький, за ним — Вікулов з Мамедовим. І цієї миті в ногах у них занявчав противнющим голосом великий сірий кіт. Розпушивши тривожно хвоста, він форкнув і шмигонув коридором до кухні.

«У, шайтан!» — вилаявся подумки Мамедов і, не роздумуючи, кинувся вслід за котом.

Кидок був вчасний. Зляканий кіт переполошив і Вороніну. Вона тривожно визирнула з кухні, зіниці її нажахано розширилися, але лякливий зойк згас у широкій долоні Мамедова на якомусь невиразному хрипі.

Вікулов і Суровецький миттю шугонули до кімнат: перший — до вітальні, де красувався накритий на двох стіл, другий — до спальні, мало не половину якої займала низька, широченна тахта. Вона перша впадала в око і домінувала над усім. А втім, мала. зовсім не постільну оздобу — мідний дріт, що висувався з піднятої планки спинки і був з'єднаний з батареєю опалення. «Та це ж антена», — майнуло в голові Суровецького, але роздивлятися далі забракло часу — з-за шафи ляснув постріл, розпеченим дробом прошив Суровецькому живіт, він поточився плечима на двері і впав у коридорі.

— Там… — прошепотів Вікулову, що вихором летів на поміч.

Він побачив чорний отвір у підлозі, куди збирався стрибнути чоловік у формі капітана Червоної Армії з пласким чорним чемоданчиком у лівій руці. Та в правій він тримав парабелум. Вікулов сахнувся вбік, два постріли пролунали навстріч майже водночас, кулі свиснули, а влучила тільки одна — куля Вікулова, що вибила з рук «капітана» зброю.