Чорнильна кров

Тлустий князь помер мало не наступного дня після того, як Меґі з Феноліо була в замку. Він помер на світанку, а три дні по тому до Омбри прискакали панцерні Меґі була з Мінервою на базарі коли вони в’їхали до міста. Після смерті свекра Віоланта наказала удвічі посилити охорону на брамі, втім панцерних було так багато, що вартові без опору впустили їх до міста. На чолі панцерних їхав Свистун, зі своїм срібним носом, схожим на дзьоба, таким начищеним, немов Свистун власноруч відполірував його з такої нагоди. Вузькі провулки луною відгукувалися на форкання коней, а коли вершники з'явилися між будинками, на ринковій площі враз запанувала тиша. Вигуки торговців, жіночі голоси — все замовкло, коли Свистун приборкав коня і невдоволено подивився у натовп.

— Дайте дорогу! — вигукнув він. Його голос пролунав напрочуд здавлено, проте яким іще він міг бути у чоловіка, який не мав носа? — Дорогу посланцям Змієголова! Ми тут, щоб віддати останню шану вашому померлому князю і проголосити спадкоємцем його онука.

Мовчання втримувалося, аж залунав голос:

— Четвер — базарний день в Омбрі, так завжди було, та якщо поважні пани спішаться, то зможуть пройти куди треба!

Свистун шукав поглядом сміливця поміж облич, які дивились на нього, проте юрба сховала чоловіка. А на ринковій площі здійнявся схвальний гул.

— Ага, он як! — гаркнув Свистун у гомін. — Гадаєте, ми проскакали через кляту хащу заради того, щоб отут позлазити з коней і проштовхуватися крізь натовп смердючих селян? Не встиг кіт здохнути, а миші вже танцюють на столі. Та я маю для вас новини. У вашому злиденному місті знову з'явився кіт, і пазури він має гостріші, аніж попередній!

Він мовчки повернувся у сідлі, підвів догори руку в чорній рукавиці і дав вершникам знак. Потому погнав свого коня у натовп.

Понура тиша, яка було запала над базаром, розлізлася, як сукно, і між будинків здійнявся галас. Вершники оточували будинки, панцеровані, як залізні ящірки, з низько опущеними забралами, з-під яких виднілися лише вуста й очі. Бряжчали шпори, у захисних щитках і нагрудних панцирах відображалися нажахані обличчя. Мінерва забрала дітей з дороги. Деспіна зашпорталась, і Меґі хотіла допомогти їй, утім, перечепившись через кілька головок капусти, впала. Чоловік підвів її на ноги, щоб Свистун не збив дівчину конем. Меґі чула, як над нею форкав кінь, відчула, як блискучі шпори пройшлися їй по плечах. Вона пірнула під перекинутий прилавок гончаря, порізавши руки об черепки. Тремтячи, вони сиділа навпочіпки серед розбитого начиння, тріснутих бочок, розірваних лантухів і безпорадно спостерігала, як топчуть копитами інших, кому пощастило менше: когось вершники били коліном чи держаком списа. Коні лякалися, ставали дибки і розбивали глеки й голови.

Відтак вершники зникли, так само несподівано, як і з'явились. До площі долинав цокіт кінських копит, коли панцерні мчали провулком угору до замку. В повітрі пахло страхом. Селяни підбирали розтоптані овочі, матері витирали дітям сльози з облич і кров із колін, жінки стояли перед черепками посуду — і знову на ринку вляглася тиша. Надзвичайна тиша. Голоси стиха проклинали вершників. Навіть угамувались плач і стогін. Мінерва стурбовано підійшла до Меґі, Деспіна та Іво схлипували біля матері.