Чорнильна кров

— Що ти верзеш? Вогнерукому треба радіти, що ти в нього є!

Фарид поглянув на небо, з якого все ще падав дощ.

— Мені треба повертатися, — сказав він. — Тому я прийшов. Щоб сказати тобі, що спершу мушу залишитися з ним. Я мушу пильнувати його тепер, розумієш? Я просто ні на крок від нього не відходитиму, тоді вже нічого не трапиться. Та ти можеш мене відвідувати, у Роксаниній садибі! Більшість часу ми там. Вогнерукий до безтями закоханий, не відходить від неї. Роксана те, Роксана це… — У його голосі звучали неприховані ревнощі.

Меґі знала, що він відчував. Вона ще добре пригадувала перші тижні в будинку Елінор, душевний неспокій, коли Мо годинами ходив на прогулянку з Резою, навіть не запитуючи доньку, чи хотіла б вона піти разом з ними, пригадувала відчуття, коли стояла за зачиненими дверима і чула за ними батьків сміх, який був призначений не для неї, а для її матері.

— Чому ти так дивишся? — запитала Елінор, коли зненацька застукала Меґі на тому, як та спостерігала за обома в садку. — Одна половина його серця завжди належатиме тобі. Чи цього не достатньо?

Меґі засоромилася. Фарид принаймні ревнував до чужої людини, в її випадку йшлося про рідну матір…

— Прошу, Меґі! Я мушу залишитися з ним. Хто ж іще пильнуватиме його? Роксана? Вона нічого не знає про куницю, і взагалі…

Меґі відвернула голову, щоб він не побачив її розчарування. Клятий Ґвін. Пальцем ноги вона малювала маленькі кола на вологій від дощу землі.

— Ти прийдеш, так? — Фарид схопив її за руки. — На Роксаниних грядках ростуть чудернацькі рослини, вона має гусака, який вважає себе собакою, і старого коня. Єган, її син, стверджує, що в хліві оселився лінчетто, не уявляю, що це може бути. Єган каже, що треба на нього пукнути, тоді він втече. Але ж Єган ще дитя, та мені здається, він тобі сподобається…

— Він син Вогнерукого? — Меґі заклала пасмо волосся за вухо і спробувала всміхнутися.

— Ні, та знаєш що? Роксана вважає мене його сином. Уяви собі! Прошу, Меґі! Приходь до Роксани, гаразд? — Він поклав їй руки на плечі й поцілував її у самісінькі вуста. Його шкіра була волога від дощу. Меґі не відсахнулася, і він узяв її обличчя обома руками і поцілував ще раз, у чоло, у ніс і знов у вуста. — Ти прийдеш, так? Обіцяєш? — прошепотів він і побіг. — Ти мусиш прийти! — крикнув він, перш ніж зник у темному прогоні. — Можливо, тобі навіть краще лишитись на якийсь час у нас, у Вогнерукого і у мене! Цей старий божевільний. З мертвими не жартують!

Затим він зник, а Меґі притулилася до стіни Мінервиного будинку, саме до того місця, де стояв Фарид. Вона торкнулася пальцями вуст, немов мусила переконатися, що Фаридів поцілунок не змінив їх.

— Меґі? — Феноліо стояв угорі на сходах з ліхтарем у руці. — Що ти робиш унизу? Хлопець пішов? Що йому тут треба? Вистоює там із тобою внизу у темряві!

Меґі не відповіла. Вона ні з ким не хотіла розмовляти. Вона хотіла дослухатися до того, що казало її збентежене серце.