Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— А булочок ви теж дасте? — спитав я.— Вони свіжі?

— Звичайно,— сказала вона.— Скільки вам? Вони зовсім свіжі.

— Чотири,— попросив я,— і ще масла!

— Скільки?

— П'ятдесят грамів.

Вона взяла булочки з кошика, поклала їх на тарілку й почала ділити ножем двохсотп'ятдесятиграмову пачку масла.

— Я не маю ваги. Можна трохи більше? Чверть цієї пачки? Тоді я просто відріжу ножем.

— Можна,— сказав я,— звичайно.— І я ясно побачив, що шматок масла, який вона поклала разом з булочками, був більший за чверть пачки, був найбільший з чотирьох шматків.

Обережно відділивши масло від паперу, вона підійшла до мене з тацею.

Тацю вона тримала близько біля мого обличчя, бо вільною Рукою намагалася розстелити серветку, і, допомагаючи їй розгорнути серветку, якусь мить я чув запах її руки — руки її пахли приємно.

— Ось, будь ласка,— сказала вона.

— Дуже дякую,— відповів я.

Я налив собі кави, поклав у чашку цукор, розмішав і почав пити. Кава була гаряча й дуже смачна. Тільки моя жінка вміє готувати таку каву, але вдома я рідко п'ю каву, і я став пригадувати, скільки часу вже не пив такої смачної кави. Відпивши кілька ковтків підряд, я відчув, як мені враз стало веселіше на серці.

— Чудова,— гукнув я дівчині,— ваша кава чудова!

Вона всміхнулася й кивнула мені, і я раптом зрозумів, як приємно дивитися на неї. Її присутність викликала в мене почуття задоволення і спокою.

— Мені ще ніхто не казав, що в мене така смачна кава.

— Але це так,— промовив я.

Згодом за дверима почулося бряжчання порожніх пляшок у бляшаному ящику, потім увійшов молочник, заніс повні пляшки, і дівчина спокійно перелічила їх, доторкнувшись до кожної своїми білими пальцями: молоко, какао, кефір та вершки. У кімнаті стало тепло, а недоумкуватий усе ще сидів біля грубки, тримаючи в роті обсмоктану паличку й вимовляючи іноді звуки чи уривки слів, що всі починалися на «ц», і в них, здавалося, звучала певна мелодія: «цу цу-ца ца-цоцо»; дикий, таємничий ритм учувався в цьому невиразному мурмотанні, а коли дівчина оберталася до нього, на обличчі недоумкуватого з'являлася усмішка.

Увійшли механіки з трамвайного депо, познімали з очей захисні окуляри, посідали й почали смоктати через соломинку молоко з пляшок. Я побачив, що на їхні комбінезони понашивано герб міста. На вулицях стало людніше, з депо вже не виїжджали довгі трамвайні поїзди, зате через рівні проміжки часу зі скреготом проїжджали мимо зчеплені брудно-білі вагони.

Я думав про Кете, свою жінку, про те, що ввечері я буду з нею. Але до цього мені ще треба роздобути грошей, знайти кімнату. Роздобувати гроші завжди важко, і мені хотілося звернутися до того, хто одразу дав би мені скількись там марок. Але в такому місті, як наше, в місті з населенням у триста тисяч мешканців, важко знайти людину, котра одразу, як тільки попросиш, позичить тобі грошей. Я знав кілька чоловік, у яких мені було легше просити, і вирішив піти до них, а по дорозі спитати в готелях про кімнату.

Коли я допив каву, була вже, мабуть, сьома година. Закусочна наповнилася тютюновим димом; стомлений, неголений інвалід, який, усміхаючись, прошкандибав через кімнату й сів біля грубки, пив каву і годував недоумкуватого бутербродами з сиром, дістаючи їх із газетного паперу.

А дівчина спокійно стояла за прилавком з ганчіркою в руці, брала гроші, давала здачу, всміхалася, віталась, повертала ручку кавоварки, виймала з гарячої води пляшки й витирала їх серветкою. Здавалося, вона робила все це без ніякого зусилля, анітрохи не напружуючись, хоч часом біля прилавка збирався цілий гурт нетерплячих людей. Вона наливала гаряче молоко, холодне какао, тепле какао, поралася коло кавоварки, пара від якої з шипінням піднімалась до її обличчя, дерев'яною виделкою виловлювала огірки з мутнуватої банки... І раптом закусочна збезлюдніла. Тільки якийсь гладкий молодий хлопець з жовтуватим обличчям стояв іще біля прилавка, тримаючи в одній руці огірок, а в другій — холодну відбивну. Він швидко з'їв і те й друге, тицьнув у рота сигарету й довго шукав гроші, які, очевидно, носив у кишені; подивившись на його як з голочки костюм, майже зовсім не зім'ятий, на його краватку, я раптом збагнув, що сьогодні вихідний день, що в місті почалася неділя, і подумав, як важко роздобути гроші в неділю.

Молодий хлопець також пішов, і залишився тільки неголений інвалід, який наполегливо й терпляче запихав у рот недоумкуватому шматочки хліба з сиром, тихо наслідуючи при цьому його звуки: «цу цу-ца ца-цоцо». Але в його мурмотанні не чулося того дикого чарівливого ритму. Я задумливо дивився на недоумкуватого, що повільно жував шматочки. Прихилившись до стіни, дівчина спостерігала за обома. Вона пила гаряче молоко з кухля й повільно їла черству булочку, відриваючи від неї шматочки. У закусочній стало тихо й спокійно, і я відчув, як у мені піднімається гостре дратування.