Київ — New York

— Говори швидше, що передати?

— Нічого. Не потрібно нічого передавати. Гарного польоту. — Я вимкнулася.

Шостий лист прийшов на початку грудня. Коли, укрившись білою ковдрою першого снігу, місто встигло звикнути до коротких днів і нескінченних ночей. Я саме сиділа в кав’ярні біля вікна, читаючи газету, коли ноутбук подав характерний звук. Він не був схожий на всі інші. І не починався з фрази «Дорога Алісо!», до якої я встигла звикнути. Ці слова були пекуче сумними і втраченими, вони лякали мене. І я знов і знову перечитувала вимучені рядки:

«Ярозучився вірити. Ні, я не перестав чекати тебе. Просто, зраджуючи свої очікування, я знаю, що ти не прийдеш.

Учора я був у школі. Пол розповідав про поїздку до Києва. Сухі подробиці. І ні слова про тебе. Я дивився в його очі, які ще зовсім недавно бачили твоє обличчя. Мені хотілося залізти в його думки, щоби зчитати твій образ. Я привітався з ним за руку, якою ще зовсім недавно він обіймав тебе за плечі, і подумав про те, що, можливо, даремно перейшов межу дружби з тобою. Адже тоді в мене, як і в Пола зараз, була б цілком реальна можливість приїжджати до тебе в гості й пити з тобою чай, обговорюючи останні новини. Ми б гуляли по вулицях твого міста, і ти тримала би мене під руку. А я би безперервно дихав твоїм теплом. Не сподіваючись на більше. І нехай я був би лише спостерігачем у твоєму житті, але я був би в ньому, хоч зрідка отримуючи твої листи.

Я не міг грати за правилами, які встановив Пол, і запитав про тебе. А він лише розвів руками, порадивши забути. Він сказав, що ти дуже змінилася після Нью-Йорка. І що ти вже не любиш життя. Я й сам бачив це в твоїх картинах, які він привіз. Але Пол каже, що я тут ні до чого. І що ти не читаєш моїх листів. Я пішов, щосили грюкнувши дверима. Біля входу в школу висить твоє «Вікно». Я ніколи не забуду тебе. Я хочу тебе пам’ятати».

Після цього листа мені стало погано. Спочатку я відчула легке запаморочення й біль внизу живота. Потім там стало гаряче, і, намагаючись не піддаватися страху, я, тримаючись за стінку, дійшла до туалету. Зачинившись у кабінці, я приспустила штани та провела рукою між ніг. На пальцях залишилася кров. І я відразу відчула її нудотний запах, що відгонить залізом. Я повернулася за стіл і попросила офіціантку викликати «швидку». Лікарі приїхали через п’ятнадцять хвилин, коли мої світло-блакитні джинси наскрізь просякли темно-бордовою рідиною, що витікала з мене. Я лежала на жорсткому ліжку в холодній машині. Поруч сидів Олег, якому встиг зателефонувати мій лікар. Я не дивилася йому в очі. Я закрила долонями вуха, аби не чути виття сирени, а за вікном, байдужий до всього, падав перший сніг. Білий сніг із чорного неба.