Після війни. Історія Європи від 1945 року

Проте Сталін не поділяв ілюзій Франції. Він не був зацікавлений у тому, щоб слугувати противагою зовнішньополітичній потужності Лондона і Вашингтона на користь Франції, і чітко дав це зрозуміти французам у квітні 1947 року під час зустрічі союзницьких міністрів закордонних справ у Москві, коли Молотов відмовився підтримувати пропозицію Жоржа Бідо щодо відокремлення Рейнської області та встановлення зовнішнього контролю над рурським промисловим районом. Однак Франція продовжувала вигадувати альтернативні шляхи забезпечити неможливу незалежність у політиці. Відбулися невдалі переговори з Чехословаччиною та Польщею, які мали на меті забезпечити постачання вугілля та ринки для французької сталі й сільськогосподарської продукції. А Міністерство закордонних справ Франції могло б (таємно) запропонувати ще в 1947 році, щоб Франція зайняла позицію міжнародного нейтралітету, уклавши превентивні союзи чи альянси із США та СРСР, а також об’єднавшись із однією країною проти іншої, якщо якась із них почне наступ на Францію.

Коли в 1947 році Франція нарешті відкинула ці фантазії та змирилася з позицією своїх західних союзників, це сталося з трьох причин. По-перше, французька стратегія щодо Німеччини зазнала поразки: ані знищення Німеччини, ані репарацій не передбачалося. Франція не мала спроможності проштовхнути своє бачення розв’язання німецького питання, а всім іншим її пропозиції не подобалися. Другою причиною, через яку Франція поступилася своєю початковою позицією, була безнадійна економічна ситуація в середині 1947 року: як і решта Європи, Франція (як ми вже бачили) терміново потребувала не лише американської допомоги, а й німецької відбудови. Перша опосередковано, але недвозначно залежала від французького погодження стратегії щодо останньої.

Третє і найголовніше — це те, що французькі політики та суспільний настрій у Франції в другій половині 1947 року суттєво змінилися. Відмова від Плану Маршалла і поява Комінформу (докладніше про це йтиметься в наступному розділі) перетворили впливову Комуністичну партію Франції з недолугого коаліційного партнера на невгамовного критика всієї внутрішньої та зовнішньої політики Франції — такого потужного, що в другій половині 1947 року та більшій частині 1948 року багатьом здавалося, що Франція рухається до громадянської війни. Водночас у Парижі відчувалося щось на кшталт воєнного психозу — постійний острах німецького реваншизму в країні переплівся з новими розмовами про неминуче радянське вторгнення.

За цих обставин, а також діставши відкоша від Молотова, французи неохоче розвернулися до Заходу. Коли у квітні 1947 року Держсекретар США Джордж Маршалл запитав, чи «може Америка покластися на Францію», міністр закордонних справ Бідо відповів «так» — якщо дати Франції час та якщо в країні не почнеться громадянська війна. Зрозуміло, що Маршалла не дуже вразила така відповідь, а через одинадцять місяців він описав Бідо як клубок нервів. Маршалл вважав, що перейнятість Франції німецькою загрозою була «нереалістичною та не на часі»[63].