Прокляті

Розділ тридцять шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Утім, гадаю, ти вже знаєш. Якщо в тебе треба вірити, то, гадаю, тобі відомо про мене набагато більше, ніж мені самій. Тобі відомо все, і я підозрювала: щось тут негаразд. Нарешті, ми зустрілися віч-на-віч…»

Ми всі вдяглися у свої гелловінські костюми, хоча насправді це ніякі не костюми — за винятком Емілі, яка грає Казкову Принцесу. Бабетта відмовляється змиритися з можливістю того, що вона — якесь померле пусте місце; тому вона вичепурилася, як Марія Антуанетта, і прикрасила шию нерівними швами, зробленими чорною ниткою. Наразі ми прогулюємося берегом Моря теплуватої жовчі, чекаємо, доки хтось нас підкине назад, до Справжнього життя, де ми зможемо набрати якомога більше дуже-дуже солодких багатств.

І лише коли виявляється, що нам доведеться подорожувати у брудному, огидному вагоні для худоби, що залишився від перевезення євреїв під час Голокосту, поряд із нами обережно гальмує вже знайомий чорний лімузин «Лінкольн». Це та ж автівка, в яку я сіла після власного похорону, і з сидіння водія підіймається той самий шофер у формі, в картузі і сонячних окулярах. Він підходить до нашої групи. В одній руці, затягнутій у рукавичку, він тримає пачку білого паперу, що виглядає дуже загрозливо. Уздовж одного краю сторінки поєднані циліндричними гайками. Все зрозуміло: це сценарій, і навіть із відстані у кілька кроків від нього тхне голодом і наївно-великими сподіваннями, і абсурдним оптимізмом аутсайдера — більшого аутсайдера, ніж я могла уявити.

Тримаючи великий стос паперу у витягнутій руці, вочевидь, очікуючи, що я візьму сценарій, шофер каже:

— Привіт, — його дзеркальні окуляри конвульсивно сіпаються між сторінками і моїм обличчям, спокушаючи мене подивитися на сценарій і подякувати йому. — Я приніс свій сценарій, щоб тобі було що почитати, — продовжує він. — Під час подорожі назад, на Землю.

У цей напружений момент у шофера сіпається кутик рота, натякаючи на посмішку, на соромливий чи фальшивий вираз обличчя, демонструючи сплетіння потемнілих зубів, наче у гризуна, що ростуть у нього з ясен. Та частина обличчя, що не прихована за картузом чи окулярами, наливається темно-червоним рум'янцем. Він крутить головою у різні боки, сутулить плечі. Пальцем ноги, взутої в сяючі чорні чоботи для їзди верхи — дуже старомодне взуття для шофера, майже як копита, — він малює п'ятикутну зірку в шарі пилу й попелу. Він затамував подих, його уразливість така помітна, що її можна відчути на смак; але з багатого досвіду я знаю: тієї ж миті, як я торкнусь цього кінематографічного замку з піску, від мене очікуватимуть, що я знайду в ньому талант, який можна перетворити на готівку, а ще — гарантую фінансування безпосередньої зйомки фільму та підготую для нього ласу угоду про відсоток з розповсюдження. Навіть в Аїді такі моменти спричиняють нестерпний біль.