Прокляті

Емілі витріщається на мене; обличчя в неї спотворене відразою куди сильнішою, аніж навіть та, що з'явилась, коли вона вперше побачила Озера теплуватого блювотиння чи Океан пролитої сперми. Планшет, забутий, вільно звисає з її рук.

Я продовжую, пояснюючи, що шматок члена, який залишається всередині дівчини, починає рости і з часом перетворюється на дитину. Коли член розколюється на дві чи три частини, розвивається кожна із них, і таким чином народжуються двійнята чи трійнята. Вся ця детальна інформація походить із дуже поважного джерела, запевняю я Емілі. Коли в моїй швейцарській школі-інтернаті хтось і знав щось про хлопців і їхні сміховинні геніталії, то це мають бути саме три міс Брудні Дірки.

— Отже, знаючи такі факти про життя, — резюмую я, — ні, звичайно ж, я аж ніяк не жалкую, що в мене немає хлопця…

Ми продовжуємо прогулянку в мовчанці. Мій набір фетишів і ознак влади гойдається і підстрибує у мене на поясі. Вони брязкають і стукають одне об одне. Час від часу я рекомендую розмістити тут чи там чудовий басейн для птахів. Чи сонячний годинник, оточений мальовничим орнаментом із червоних і білих петуній. Нарешті, аби перервати мовчанку, що вже затягнулась, я питаю в Емілі, за чим вона сумує більше за все.

— За мамою, — каже дівчина. — За поцілунками на добраніч. За іменинним пирогом. За повітряними зміями…

Я пропоную розмістити музичні підвіски, сподіваючись, що вони допоможуть розігнати чорний дим, що крутиться у вирі та здіймається хвилями навколо нас.

Емілі чомусь не нотує мою пропозицію.

— І літні канікули в школі, — продовжує вона. — А ще мені не вистачає гойдалки…

Попереду рухається якась фігура; вона наближається до нас доріжкою, що йде в іншому напрямку. Це хлопець: він то щезає, то знову виринає з хмар диму, що пересуваються в повітрі. Він то з'являється, то розчиняється. Видимий і прихований.

Вона скучила за парадами, каже Емілі. За контактним зоопарком. За феєрверками.

Постать, хлопчик, наближається до нас, притискаючи до грудей якусь подушку. Очі в нього розпусні, лоб — похмурий і низький, губи скривились у чуттєвий оскал. Подушка, яку він несе, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, а текстура в неї така, що вона здається водночас м'якою та цупкою. Хлопець одягнений у нестерпно-яскравий рожевий комбінезон, а з одного боку у нього на грудях вишитий номер.

— Я скучила за американськими гірками, — не зупиняється Емілі. — І птахами… тобто, справжніми птахами. А не пофарбованими у червоний колір кажанами.

Хлопець уже стоїть у нас на шляху. Це Ґоран.

Емілі підіймає погляд від планшета і каже: