Таргани

Вони замовкли, чувся тільки голос оратора на трибуні. Різкий, металевий, посилений мікрофонами.

— Молодець, Холе. Що тепер?

— Тепер ви розповісте мені все, що діється за лаштунками, і я займуся подальшим розслідуванням.

Льокен розреготався:

— Жартуєте?

Але Харрі не жартував.

— Цікава пропозиція, Холе, але не думаю, що це можливо. Моє начальство…

— А я думаю, що слово «пропозиція» справді не підходить, Льокен. Вірніше сказати — «ультиматум».

Льокен зареготав ще голосніше:

— Рахунок на вашу користь, Холе, визнаю це. Але що змушує вас думати, ніби ви можете висувати тут ультиматуми?

— Те, що у вас будуть великі проблеми, коли я поясню голові поліції Таїланду, що тут відбувається.

— Вас звільнять, Холе.

— За що? Я тут для того, щоб розслідувати вбивство, а не рятувати зад якимсь там бюрократам із Осло. Особисто я не проти, що ви намагаєтеся заарканити педераста, — це не моя сфера. Але коли в стортингу довідаються, що їх не поінформували про неофіційне розслідування, тоді, насмілюся припустити, турнуть із роботи когось іншого, а не мене. А шансів опинитися поза грою в мене буде більше, якщо я змовчу про те, що знаю. Сигарету?

І Харрі простягнув Льокену щойно відкриту пачку «Кемела». Той спершу відмовився, але потім все-таки взяв одну. Харрі запалив і свою, і Льокена, і вони сіли на стільці, що стояли уздовж стіни. З кав’ярні лунали гучні оплески.

— Чому ви ніяк не вгамуєтеся, Холе? Адже ви давно зрозуміли, що ваша робота тут — зовсім не розслідувати цю справу, то чого ж ви не бажаєте плисти за течією й позбавити нас і себе від купи неприємностей?

Харрі глибоко затягнувся й повільно випустив дим. Але більша частина диму однаково залишилася всередині.

— Я знову почав курити «Кемел» восени цього року, — сказав Харрі, поплескавши себе по кишені. — Одного разу в мене була кохана, котра курила саме ці сигарети. Мені не дозволялося цупити в неї сигарети, бо вона вважала, що це дурна звичка. Ми подорожували «інтеррейлом», і от у поїзді між Памплоною і Каннами я зрозумів, що в мене скінчилися сигарети. Вона вирішила, що це стане мені доброю наукою. Їхали ми майже десять годин, і зрештою я пішов в інше купе спитати сигаретку, у той час як вона сиділа й диміла своїм «Кемелом». Кумедно, хіба ні?

Він підніс сигарету до рота й дунув на тліючий кінчик.

— Коли ми приїхали в Канни, я раз у раз просив закурити в сторонніх. Спершу вона тільки веселилася. Але коли я почав обходити столики в паризьких ресторанах, їй це вже не здавалося таким веселим, і вона запропонувала мені свою пачку, але я відмовився. Потім в Амстердамі вона зустріла знайомих із Норвегії, і я прийнявся клянчити в них сигарету, хоча її власна пачка лежала поруч, на столі, і вона назвала це хлоп’яцтвом. І купила для мене пачку сигарет, але вона так і залишилася лежати в номері готелю. Ми поверталися в Осло, і я все продовжував просити сигарети, і тоді вона назвала мене хворим.