В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Увага! Всім караулам — відбій! Увага, відбій! Наказую. Зброю і боєприпаси караулам повернути в сейфи, де їх сьогодні закодують супроводжуючі зміни караулів офіцери. Про повернення зброї в сейфи і про кількість взятих і повернутих патронів начальникам караулів доповісти через три хвилини. Всім караулам перейти в звичайний режим!
Зв’язок урвався і в ту ж мить лунко диркнула автоматна черга. Коротка, з трьох патронів — це я миттєво визначив на слух.
Висмикнувши з-за пояса Макаров, кидаюсь в патерну. Віталій, вперши приклада Калашникова собі в живіт, наставив автомат кудись у штольню, дуло тремтить. Обличчя в електрика бліде і якесь пересмикнуте — на ньому страх, відчай і ще щось схоже на відразу.
— І ти теж… — різко повертається він і наставляє на мене автомат. — Не підходь!
— Рядовий Петруня, опусти автомат! — наказую підкреслено командирським тоном. — У тебе що — зсув по фазі? Галюн?
Палець його — на спусковому гачку. Ясно, автомат поставлений в режим черги з трьох патронів, але для мене, на випадок чого, і цього задосить. А до дембеля рукою подати.
— Ти що — очманів, Віталію?! — кричу, відчуваючи десь глибоко в душі огидний страх — жити хочеться, вибратися з бункера хочеться, демобілізуватися хочеться, повернутися додому хочеться. — Рядовий Петруня! Я — сержант Ярослав Травень — твій командир! Начальник підземного караулу номер Дев’ять. Наказую негайно здати автомат. Ти розумієш, що чиниш? Це — чепе! Трибунал! Вишка! Здай зброю, мать твою!.. — крикнув я ледь не істерично — нерви не витримали, а жити хочеться, а очі в озброєного електрика майже божевільні. — Здай! Інакше за інструкцією я змушений буду застосувати проти тебе зброю, — зводжу пістолет. — Ти наставив автомат з бойовими патронами на свого командира — в армії за таке по голові не погладять!
— Ти — перевертень, — трясеться Петруня. — Такий, як і той, що в кутку. Ти тільки п-прикидаєшся сержантом Травнем.
Ну, т-туди його — поїхав мій Віталій! А такий же був спокійно-розважливий, надійний, здавалось, з міцною нервовою системою і сільським гартом. Миттєво як спалах в моєму мізку: подібний інцидент вже траплявся в нашій дивізії, в сусідньому полку. Старожили розповідали. Один підземний караул протримали в бункері без зміни двадцять днів. Що там у них сталося — невідомо. Мабуть, не витримала психіка. Чи несумісність… Один схопився за зброю і в результаті напарник загинув… Теж сержант. А той, хто його убив, опинився в дурдомі. Полетіли офіцери, але вбитого тим не воскресили.
— Я зобов’язаний про твій вибрик доповісти в штаб полку. Тебе схоплять особісти. Ти уявляєш, що тебе чекає? Штрафбат! Суд!
Мої слова на нього не діють. Останній шанс врятуватися — якось відвернути його увагу, бодай на мить…
— Віталію, друже, — якомога лагідніше співаю, хоч у самого зуби ось-ось зацокотять, — з привидом чи перевертнем легше впоратись удвох. Покажи, де він…
— Там… — Віталій повертає стволом автомата в бік штольні.
Цього мені досить — все ж таки я спортсмен, спринтер. Блискавично кидаюсь вперед, різким ударом вибиваю з його рук Калашников, другим ударом відкидаю електрика в протилежний бік. І все ж перед тим, як автомат вилетить з його рук, електрик встигає натиснути на гашетку. Диркнула ще одна черга з трьох патронів — на щастя, в куток. Завищали кулі, відбиваючись рикошетом. Віталій лежить у кутку скрючений, все ще не розуміючи, що з ним сталося. Але мені немає коли проводити з ним виховну роботу, хапаю автомат і — до сейфу. Кладу туди зброю, патрони та гранати, що все ще лежали в кутку в сумці з-під протигаза, набираю цифри тимчасового — до прибуття в карпом офіцера — коду. «А три патрони… тю-тю, і ще — три… Веселе життя!» — механічно відзначаю про себе.
Віталій хай поки що самостійно приходить до тями, а мені треба доповідати Одинадцятому — три хвилини вже минуло. Кваплюся в пультову, виходжу на зв’язок.
— Одинадцятий, доповідає Дев’ятий. Згідно з вашим наказом, зброю, автомат Калашникова — називаю номер, — і пістолет Макарова — теж називаю номер, я їх знаю напам’ять, — і боєприпаси… («А три патрони тю-тю… І ще три…») мною особисто покладено в сейф, на ньому поставлено тимчасовий код — до прибуття чергового офіцера.
— Добро, Дев’ятий!
Одинадцятому зараз не до мене — з усіх Карпомів сержанти доповідають про повернення зброї в сейфи, про кількість взятих і повернутих патронів («А в нас — три патрони — тю-тю… І ще три…»). У всіх Карпомів цифри однакові. Я, згнітившись, теж назвав, коли доповідав, дві однакові цифри взятих і повернутих патронів, а там якось буде. Аби Петруня поминув дурдом, шкода хлопця. Викрутимось, бо що ти й за солдат, якщо не вибрешешся. Та й відповідати доведеться завтра, а сьогодні — гуляй душа!