В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Хотів я того чи ні, але, як командир караулу та як вимагав обов’язок служби, про інцидент з електриком Віталієм Петрунею під час бойового чергування в підземному караулі № 9 мусив негайно доповісти своєму прямому начальнику. І за привид, і про той випадок, коли рядовий Петруня виступив проти мене, свого командира, з автоматом в руках, про ті злощасні дві черги з трьох патронів кожна…
Я не доповів.
Це був мій чи не єдиний і суттєвий прокол за майже два роки відмінної служби в ракетній дивізії.
Коли чергова комісія при перевірці нашого Карпому, в боєкомплекті, закодованому в сейфі, виявить нестачу шести бойових патронів до автомата Калашникова, всі біди зваляться на мене та на мого змінника сержанта Крючка.
Вину я візьму на себе, тож мій друг Сергій Крючок вціліє і далі нестиме службу в підземному караулі № 9, тільки змінюватиме його вже інший караул, на чолі із своїм сержантом.
Оскільки я до пуття так і не зможу пояснити командуванню, де поділися злощасні патрони (не навчений замолоду брехати — що придумаєш, коли з правдою вирішиш розминутися?), то після всіх розносних пертурбацій справа скінчиться тим, що мене — за халатне ставлення до своїх обов’язків (нестача боєкомплекту) — розжалують: із повного сержанта понизять до молодшого. «Ти, сержант, виявився хреновим защітніком родіни! — буде заявлено мені. — Тобі не можна довіряти її боєзапас!»
(Це через роки я дізнаюся з преси, як уже все буде розсекречено і зникне страшна цензура тодішньої імперії: приблизно в ті роки в моїй надтаємній дивізії з най-найсуворішим режимом допуску, в самому її штабові працюватиме офіцер у званні майора, який преспокійно видаватиме (чи продаватиме?) ядерні таємниці нашої країни одночасно двом розвідкам — американській та ізраїльській. Але краще б вони не писали, а я того краще б не читав! А в тім, у нас, як тоді, так і тепер: мільйони крадуть, зате копійки осатаніло бережуть!)
Заодно мені, як невдалому защітніку родіни, буде висловлено політичне недовір’я і особовий армійський відділ попотягає мене! А втім, політичне недовір’я мені буде висловлено трохи з іншого випадку. І виною тут був мій язик.
Словниковий запас, дозволений для вживання нижчим чинам відомо який: «Єсть! Так точно!» А знаючи це, замість того, аби мовчати й вигукувати: «Віноват, товаріщ…» — я несподівано поперся (сам нині дивуюся!) в дебрі філософії. Після командирської нотації «Тобі, сержанте, довірили ядерні боєголовки, яких у нас все ще, на жаль, не густо, а ти…» А я — і біс мене за язик смикнув! — миттєво, не усвідомлюючи що роблю, відпарирував:
— Боєголовок у нас багато, мудрих голів мало!
— Мудрець, т-твою!.. — заревів генерал. — Ану цього…. розумника… подалі! Йому не можна довіряти боєзапас нашої родіни!
Отож, після тієї злощасної репліки (мабуть, у мене теж після підземного бункера здали нерви!), мені й буде висловлено політичне недовір’я. Заодно мене знімуть з бойового чергування на стратегічному об’єкті по охороні споруди № 1 (охороняючи ракету, я за весь час своєї підземної, кротячої, служби жодного разу свою підопічну так і не бачив у живі очі — надто кріпко ховалася вона в підземеллі! Та й нині ховається!) і направлять — спасибі й на тім! — до стрілецької мотопіхотної роти заступником командира одного із взводів. У цьому званні і на тій посаді я й зустріну свій дембель. Але це — пониження у званні (воно в мене й без того було мінімальним) — не суть важливо. Тим більше, я не збирався робити кар’єру військовика, хоч мені до того інциденту з патронами і радили поступити у вище ракетне училище. Мабуть, тому я відмовився, що був твердо переконаний: найкраща форма життя на Землі — цивільна. Чи на солдатському сленгу — гражданка!
Мене хвилювало тоді інше — та й нині ще непокоїть, — той випадок з привидом-солдатом часів Другої світової війни.
Щоб не казали (і про те, що у нас з Віталієм, мовляв, поплив дах), я таки бачив його — солдата-привида. Містика це, мана, сон чи галюцинація — я так і не відаю. Але я бачив — бачив! — того зотлілого солдата із очними ямками, заліпленими глиною, бачив наче наяву. А може, то блукала душа непохованого воїна? Фантоми його душі? Чи, зрештою, його аура, як нині модно писати — хто тепер скаже!
У тих краях і справді в роки Другої світової лютували жорстокі бої, там, де не копнеш, а на солдатський кістяк і наткнешся…
Через багато років, вже в наші дні, якось читаючи вірш одного поета про непохованих воїнів у Росії, мене як струмом вдарять рядки…