Ежені Гранде. Селяни

В'їзний шлях незабаром перетворюється на алею з акацій, що веде до ґрат тієї епохи, коли слюсарна справа виготовлювала отакі повітряні філігранні вироби, дуже схожі на закрутки з прописів учителя краснопису. Обабіч ґрат тягнеться рів, подвійний вал якого прикрашений дуже грізними списами різних розмірів— справжній залізний їжак. Крім того, до ґрат примикають два будиночки для сторожів, дуже схожі на такі ж будиночки у Версальському палаці та увінчані вазами неосяжних розмірів. Позолота арабесок від часу почервоніла, ржа наклала на них свої тони; але ця брама, що має назву «в'їзної» і являє руку великого дофіна, якому Еги завдячують нею, здалася мені ще прекраснішою. На кінці кожного рову починаються нештукатурені мури, де каміння, викладене на розчині червонуватої глини, має найрізноманітніші відтінки: яскраву жовтизну кременю, білину вапняку, червонобурість піщанику, — і найдивовижніші форми. Спочатку парк темний, його стіни сховані виткими рослинами й деревами, які років з п'ятдесят не чули сокири. Можна подумати, що цей ліс, якимсь феноменом, властивим виключно самим лісам, знову повернувся до незайманості. Стовбури обвиті повзучими рослинами, перекинутими з дерева на дерево. Блискуче листя омели звішується з усіх розгалужень сучків, де тільки могла затриматися волога. Я знову побачив тут гірлянди велетенського плюща, — ці дикі арабески, що ростуть не ближче як за п'ятдесят льє від Парижа, там, де невелика вартість землі дозволяє їх зберігати. Пейзаж, коли його так розуміти, вимагає багато землі. Ніщо тут, звичайно, не пригладжене, ні на чому не відчуваються сліди садових грабель; вибоїни, повні води, жаба мирно виводить у них своїх пуголовків, і ніжні лісові квіточки ростуть по їх краях, а верес тут такий самий прекрасний, як той, що я бачив у січні на твоєму каміні, у пишній жардиньєрці, принесеній Флоріною. Ця таємничість п'янить, збуджує невиразні бажання. Запахи лісу, що їх так обожнюють ласі до поетичних настроїв душі, яким подобаються найшкідливіший мох, найотруйніші безквіткові, болітця, верба, бальзамін, чебрець, зелена вода калюжі, круглокінцеві зірки жовтих лілій, — уся ця потужна благодать довіряла себе нюхові моїх ніздрів, даруючи мені якусь думку, може, свою душу. І я подумав про рожеве плаття, що миготіло на повороті звивистої алеї.