Портрет митця замолоду

Брутальна злість вигнала останню загайну мить екстазу з його душі. Вона вмить поламала ясний її образ і розкидала скалки навсібіч. А зусібіч повисипалися з пам'яті криві відображення: квітникарка в обшарпаній сукенці з мокрим жорстким волоссям та хлопчакуватим обличчям, що назвалась його слугою і просила зробити почин; служниця з сусіднього будинку, що протяжно, як на селі, виспівувала під калатання тарілок перший куплет балади «У горах й над озерами Кілларні»; дівчина, яка весело засміялася, коли він спіткнувся, перечепившись наддертою підошвою об залізну решітку в хіднику неподалік Корк Гіллу; дівчина з соковитими губками, на яку він задивився на виході з кондитерської фабрики Джейкоба, що гукнула йому через плече:

— Гей ти, зализаний красунчику з в'юнкими бровами, як я тобі подобаюсь?

І все ж він відчував — хоч як би ганьбив і висміював він її образ, злість його теж була певною формою поклоніння. Тоді він вийшов з класу, повен зневаги, що була не зовсім щира, бо чуття говорило йому: за тими темними очима під стрімкою тінню довгих вій криється, мабуть, таємниця її раси. Блукаючи тоді вулицями, він говорив собі гірко, що вона є уособленням жіночої душі її країни — лиликової душі, яка прокидається до усвідомлення себе у пітьмі, в таємниці й самотності і, погравшися трохи, без любові й гріха, зі своїм несміливим коханцем, покидає його, щоб вишептати свої безневинні переступи в зарешечене вухо священика. Його злість проти неї вилилась у грубі слова на адресу її залицяльника, чиє імення, і голос, і риси ображали його спантеличену гордість: селюк, що пошився в попи, один брат його — поліцай у Дубліні, другий — розливає пиво у шинку в Мойкаллені. І це перед таким розповиває вона соромливу наготу своєї душі — перед чоловіком, котрий ледве навчився відправляти формальний обряд, а не перед ним — жерцем невмирущої уяви, котрий преображає насущний хліб досвіду в яскристе тіло вічноживого життя.