Портрет митця замолоду
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Класика
- ISBN: 966-8849-16-7
- Переводчик: Марьяна Ивановна Прокопович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Портрет митця замолоду». Краткое содержание книги:
Що це — знак від'їзду чи самоти? Вірші, що бриніли в усі його пам'яті, поволі відтворювали перед пам'ятливими очима сцену в залі у вечір відкриття національного театру. Він самотньо сидів збоку на балконі й дивився змученими очима на дублінський бомонд у партері, на крикливі декорації, на людських ляльок, залитих сліпучим світлом рампи. Позаду нього пітнів кремезний поліцай, готовий, здавалось, в будь-яку мить взятися за діло. Серед розсипаних по залі студентів раз у раз здіймалися брутальні вихори сичання, свисту та глумливих вигуків.
— Наклеп на Ірландію!
— Німецькі штучки!
— Блюзнірство!
— Ми ніколи не продавали нашої віри!
— Жодна ірландка не робила такого!
— Геть атеїстів-аматорів!
— Геть новоспечених буддистів!
З горішніх вікон раптом долинуло коротке сичання — то в читальні увімкнули електричні лампи. Він проминув колони вестибюлю, який тепер заливало м'яке світло, піднявся сходами і пройшов крізь турнікет, який клацнув йому вслід.
Кренлі сидів біля полиць зі словниками. На дерев'яній підставці перед ним лежала товста книга, розкрита на титульній сторінці. Він сидів, відкинувшись на опертя крісла й наблизивши вухо, наче сповідник, до студента медицини, який читав йому задачу з шахової сторінки якогось журналу. Стівен сів праворуч од нього, а священик з того боку стола сердито, з виляском закрив свій номер «Скрижалів» і встав.
Кренлі неуважно подивився йому вслід. Студент-медик вів далі, знизивши голос:
— Пішак на е-4.
— Краще б нам забратися звідси, Діксоне, — перестеріг Стівен. — Він пішов скаржитись.
Діксон згорнув журнал і з гідністю підвівся, кажучи:
— Піхота відступила у повному бойовому порядку.
— Зі зброєю і з худобою, — додав Стівен, вказуючи на титульну сторінку Кренліної книжки з написом: «Хвороби великої рогатої худоби».
Коли вони йшли між рядами столів, Стівен сказав:
— Кренлі, мені треба поговорити з тобою.
Кренлі не відповів, і навіть не обернувся. Він здав книжку і пішов до виходу, його пристойно взуті ноги глухо гупали по підлозі. На сходах він став і, дивлячись на Діксона відсутніми очима, повторив:
— Пішак на оте бісове королівське е-4.
— Хай і так, якщо ти так хочеш, — мовив Діксон.
Він мав тихий, безбарвний голос, вишукані манери, і раз по раз поблискував перснем з печаткою на пещеному пальці.
У вестибюлі до них підійшов карликуватий чоловічок. Його неголене обличчя під куполом невеличкого капелюха розпливлось у вдоволеній усмішці, і він щось пробурмотів. Але очі його були сумовиті, як в мавпи.
— Доброго вечора, капітане, — сказав Кренлі, спиняючись.
— Добривечір, панове, — відповіло поросле щетиною мавпяче обличчя.
— Дуже тепло нині, як на березень, — сказав Кренлі. — Нагорі навіть вікна повідчиняли.
Діксон посміхнувся і крутонув свій перстень. Темнаве, по-мавпячому зморщене обличчя зібгало свої людські вуста з виразом лагідної насолоди, а голос промуркотів:
— Чудесна погода, як на березень. Просто чудесна.
— Там, нагорі, дві гарні панни, капітане, чекають вас, дочекатися не можуть, — сказав Діксон.
Кренлі всміхнувся і лагідно мовив:
— У капітана одна лиш любов: сер Вальтер Скотт. Правду я кажу, капітане?
— Що ви тепер читаєте? — поспитав Діксон. — «Ламмер-мурську наречену»?
— Люблю я доброго старого Скотта, — сказали вигинисті губи. — Як він пише — це щось премиле! Жоден письменник не дожене сера Вальтера Скотта.
Він помахував у такт похвалі всохлою темною ручкою, а тонкі прудкі повіки раз по раз злітали над його сумовитими очима.
Але ще сумнішою для Стівенового вуха була його мова — манірна говірка, невиразна й розпливчаста, спотворена помилками, і, слухаючи його, він питав себе — невже правда, що рідка кров, яка живить цю зморщену істоту — блакитна і сплоджена кровозмісною любов'ю?
Дерева в парку отяжіли від дощу; а дощ усе падав, монотонно і безперестанно, на сірий щит озера. Тут плавала лебедина зграя, і вода та берег були закаляні зеленаво-білим лебединим послідом. Вони ніжно обіймалися, піднесені сірим дощовим світлом, мокрими мовчазними деревами, озером-дозорцем, лебедями. Вони обіймалися без радості і без пристрасті — його рука лежала в сестри на шиї. Сіра вовняна накидка сповзла їй з одного плеча, а білява голова прихилилась у соромливій згоді. У нього було довге темно-руде волосся і гарні сильні ніжні руки, вкриті ластовинням. Обличчя? Обличчя не видно. Над її білявими косами, що пахли дощем, схилилося братове обличчя. А ластата рука, що пестила її, сильна і гарна, була рукою Дейвіна.