Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
«Мій виступ»! Коли я записав його чотири дні тому, то мені здалося, що він декому сподобався. І тоді я подумав, що, побачивши себе на екрані, я нарешті позбавлюся відчуття, ніби роблю якусь дурницю.
Так я міркував собі. Поки кіноплівку підготували до першого пробного перегляду, минуло чотири доби.
З огляду на кількість і різноманітність матеріалу, Фуньо зі своєю чарівною Ганною опрацювали й змонтували все в дуже швидкому темпі. Можна навіть сказати — в блискавичному. Вони справили велике враження на всіх, хто тямив у цій справі. Довели, що вони вміють.
Щодо мене, то все було не так добре, як спочатку здавалося. З кожною годиною — і наяву, і вві сні — я втрачав упевненість у собі. А коли нарешті Фуньо з Ганкою відвідали мене вдома, щоб особисто запросити на пробний показ програми «Кольорові димарі», я зустрів їх, наче нічого не сталося, жартував, сміявся, привітався й попрощався дуже сердечно. Але та усмішка була насправді жалюгідною брехнею. Просто я боявся. Боявся, наче молодий актор перед своїм першим виступом у великій ролі. Багато разів я пробував порозумітися з братами Кошмарик, сподіваючись, що вони якось підтримають мене і заспокоять, однак вони вперто не відповідали. Пробував домовитись про таку розмову з Ганкою, але вона (незважаючи на цілковиту згоду свого чоловіка) змушена була відмовитись. Як людина дуже вимоглива до себе, вона до пізньої ночі сиділа за монтажним столом над кіноплівкою нашої програми.
Дома помітили, що зі мною відбувається щось дивне. Здається, в дитячій кімнаті відбулась серйозна нарада. До мене навіть вислали двох послів — Агнешку й Анджея. Звичайно, вони прийшли з собаками, зняли метушню, галас, розсмішили мене вітальним танком Ренні й Массумі. Я майже безтурботно сміявся, коли Анджей запитав:
— У тебе якісь клопоти, тату? Я одразу похолов.
— Ні.
Агнешка, звичайно, чула і запитання, і відповідь. Вона сіла на дивані біля мене — і вони з Анджеєм ніби стиснули мене з обох боків кліщами, щоправда, дуже приємними.
— У тебе немає жодних клопотів? — здивувалась Агнешка. — То чого ж ти поводишся так, наче в тебе їх тисяча?
Якийсь час я мовчав. Потім сказав правду:
— Маю тільки один клопіт. Але він вартий тисячі.
— Що ж це таке? — спитав Анджей.
— Не «що», а тільки «хто», — буркнув я.
Очі в Агнешки зробились круглі, величезні й прозорі.
— Тату! — мовила вона. — Сподіваюсь, ти не знайшов собі якоїсь нареченої?
Я був злий, як чорт, але у відповідь на це запитання за-сміявся і похитав головою — мовляв, ні, не маю ніякої нареченої.
— Тату, — ніжно мовив Анджей, — розкажи своїм старим дітям, хто ж справді є твоїм клопотом.
Я перестав сміятись. У кімнаті запанувала грізна тиша. Навіть собаки причаїлись. Я знову розсердився.
— Я! Я сам є своїм клопотом!
— Ти сам? — здивувались усі четверо. — Я сам!
— Але як хто? Адже не в цілому.
— Ну… скажімо… скажімо, що не в цілому.
— А яка частина цілості?
— Телевізійна.
— Ах, батечко виступають у срібному віконці, тобто на екранах кількох мільйонів телевізорів, і трусяться! — защебетала Агнешка.
— Дуже трусяться, — підтвердив Анджей.
Після цього, — незважаючи на мій батьківський гнів, — усі четверо затанцювали якийсь людсько-собачий танок під мелодію «Йшла дівчина до лісочка» й змились тільки тоді, коли я, перекрикуючи пісеньку, звелів, щоб вони самі пішли слідом за тією дівчиною до лісочка чи навіть до Неполоміцької пущі або взагалі до Біловезької. Отож вони пішли, не знаю куди, поцілувавши мене в чоло й щоку, а я став перед дзеркалом і показав собі язика, що мене самого дуже обурило. Решта дня й ціла ніч повзли, наче хвора черепаха. Але десь близько п'ятої години я заспокоївся. Сказав собі: чого ти боїшся, старий буйволе? Страх тобі нічого не допоможе. Вдар ним об стіну, а потім викинь за борт.
Допомогло! Встиг навіть сяк-так виспатись. Нарешті, в певний час, не рано й не пізно, мій мужній, більш мужній, ніж будь-коли Добряк, відвіз мене на Кшемйонки, під самісінький будинок Краківського телебачення.
Знайомий швейцар як господар привітався зі мною і запросив у ліфт, але я подякував і відмовився. Невеличкий зал, у якому відбуваються пробні перегляди вже змонтованого матеріалу, розташований так невисоко, що гріх користуватися ліфтом, та ще в моєму віці. Через дві хвилини я вже стояв на порозі того залу.